Частина 21. Сьомий син

Сьомим сином бути зручно тільки в легендах і казках. Там тобі або пророкують велику долю, або дають могутню зброю, або твоє ім’я оспівують в тавернах. У реальному житті сьомий син, це скоріше примітка дрібним почерком в кінці родового списку, статистика, яку врахували і пішли далі, особливо якщо баронство не найбільше. Ти наче не другий сорт, але десь там, у хвості.

Мене звали Вілард де Ладанко. Для сім’ї я завжди був просто Віл, для частини батькових знайомих тим самим молодшим, як його там, для чиновників ще одним безземельним аристократом з правильним прізвищем і неправильним балансом у гаманці, людиною, ім’я якої важливе тільки для того, щоб у паперах був порядок. Якщо коротко, живий додаток до печатки.

Мій світ з дитинства виглядав дуже просто. Старший мій брат був спадкоємцем, і сама ця роль замінювала йому ім’я, характер і половину життя. Другий ішов у військові, і всі ці слова про честь роду, службу, обов’язок звучали красиво лише до того моменту, поки ти не проходив повз арсенал і не відчував справжній запах цієї честі, змішаний з потом, кров’ю, дешевою оливою для лат і незмінним перегаром у казармах. Розвішені на стінах гасла про доблесть виглядали кумедно, коли під ними хтось блював після учорашньої служби короні. Третій подався в служителі Пантеона Великого Кола, знайшов там тихе місце між ритуалами і догмами, де від нього чекають слухняності, а не особистих рішень. Четвертий опинився при торгівлі, і якби хтось колись запитав мене, кому логічніше віддати спадок, я, не вагаючись, показав би саме на нього, але мене, звісно, ніхто не питав. П’ятий був удачливим шельмою, якого всі брати офіційно осуджували, а неофіційно бігали саме до нього, коли потрібно було вирішити питання, які чомусь соромно озвучувати перед батьком. Він умів так усміхнутися, що навіть чужі гріхи раптом виглядали як дрібні непорозуміння. Шостий був хворобливим, крихким, нервовим, йому пробачали майже все за сам факт того, що він дожив до чергової осені. На його тлі навіть я інколи виглядав майже доречним.

А я мав не заважати. Був тим, хто не мав власної ролі. Чесно підозрюю, що справді чекали на дівчинку, для повноти картини, для вигідного шлюбу, для м’якої політичної гри. А замість цього отримали ще одного сина, сьомого, не те щоб зайвого, проте і не того, на кого ставлять. Якщо ти не спадкоємець, не священник, не геніальний вояка й навіть не офіційний сімейний пройдисвіт, то хто ти взагалі? В моєму випадку відповідь була проста: потім подивимось.

Ніщо так не вчить прозорості бюджетів, як життя аристократа без власного клаптя землі. Уже в дитинстві я дуже швидко запам’ятав, скільки коштує день навчання в магічній школі, скільки новий плащ, скільки пара чобіт, скільки коштує помилка. Помилка, наприклад, коли ти випадково спалюєш частину батькової книгозбірні, намагаючись відтворити простеньке плетення тепла, лише тому, що вчитель сказав, ще вийде, якщо розвиватись і старатись, а ти не прислухався і захотів доказів вже зараз. Вогонь вийшов, сумнівів немає. З книгозбірнею гірше.

Після тієї історії батько довго мовчав. У нього мовчання завжди було гіршим за крик, крик принаймні швидко закінчувався. Мовчання тягнулося, як туга струна, і врешті він тільки сказав одну фразу, яку я потім згадував надто часто.

– Віларде, або ти навчишся рахувати, або рахунок буде не в твою користь.

І це був не крилатий вислів, а вирок.

Я послухався. Я вчився рахувати людей, коней, дні переходів, вартість фуражу, запасні варіанти, те, що можна втратити, і те, що можна виграти. Я міг сидіти над картами і книгами годинами, поки очі не перетворювалися на дві червоні щілини, а пальці не боліли від пера сильніше, ніж від тренувального списа. Тренування мені теж діставалися, як і всім синам роду, просто досить швидко стало видно, що з мене вийде посередній мечник, зате впертий хлопець з головою, яка ніяк не хотіла вмикатись лише тоді, коли їй дозволяли. Я не був ні найсильнішим, ні найшвидшим. Я був тим, хто вперто досиджує над задачкою, поки інші вже пішли пити.

Наш рід ніколи не був великим магічним домом, але на фоні більшості сусідів тримався непогано. Батько був магом третього рівня, не легендою і не прикрасою трактирних байок, зате людиною, яка відчувала магічний фон, могла підсилити захист обладунку, вивести шкідників в підвалі, покращити врожай на полі, вчасно попередити про бурю, коли магічний гул починав наростати. Для баронства цього було достатньо, щоб про нього говорили з повагою, хай і без благоговіння. Нас не любили, не ненавиділи, з нами рахувалися. Для дрібного баронства це майже комплімент.

Старший брат пішов іншим шляхом, але в рамках тієї ж самої гри. Він став магом землі третього рівня, який міг зростати ще, тим, хто вміє трохи зміцнювати стіни, тримати дороги, стежити за ґрунтом, за полями, за тим, щоб стіни не просідали, а врожай хтось узагалі збирав, хоч і міг робити то не часто і не багато. Це не було яскравим видом сили, зате було корисним, а корисні люди в нашому роді цінувалися набагато більше, ніж талановиті ледарі.

Третій брат магії не мав, проте охоче пішов у служителі. Пантеону здебільшого потрібні не чаклуни, а дисципліновані, слухняні люди, спроможні робити все вчасно, носити потрібний одяг й не задавати зайвих запитань. Якщо ти вмієш кланятись під правильним кутом, тобі вже є місце під куполом.

У родині з шістьма синами двоє більш-менш виразних магів вже дозволяли записати в хроніках, що дар у Ладанко не вимер. На цьому тлі сьомий міг бути будь-ким, і світ би цього навіть не помітив.

А потім виявилося, що магія є і в мені.

Спочатку це були дрібниці, на які ніхто не звертає уваги, поки вони не складаються в систему: легке тепло у пальцях, коли я надто сильно зосереджувався, випадковий спалах світла над столом, який я сприйняв за відблиск свічки, а виявилося, що свічка тут ні до чого, та сама невдала спроба з плетінням тепла, після якої частина старих книжок стала попелом, а інша частина набула запаху диму на найближчі роки. Я тоді ще радів, як хлопчисько: ну ось, щось же виходить. Книжки, звісно, було шкода, але самолюбство гріло сильніше за вогонь.