Частина 33

1293 рік від Переселення
5-й місяць, друга десятина, 9-й день
Ранок
Оквуд. Замок де Оквудів
Лекс

Сьогодні після обіду в Оквуді мало розпочатися свято. Судячи з того, скільки людей уже зранку крутилося біля кухні, наш задум вийшов трохи масштабнішим, ніж я спочатку розраховував. А починалося все досить невинно.

Звістка про майбутнє свято розлетілася швидше, ніж свого часу новина про відбудову Оквуда. Я помітив це ще за два дні. До того люди з навколишніх сіл з'являлися по одному або по двоє. Приходили подивитися, які роботи ведуться, розпитували, скільки платять, кого ще наймають і чи видають харчі. Дехто довго придивлявся до майстрів, озброєної охорони та окремо до варків, перш ніж наважувався найнятись. Більшість після розпитувань ішла додому подумати. Я їх розумів. На їхньому місці зважив ризики, теж спочатку переконався б, що новий пан справді платить, а найближча тварюка з хащів не вважає робітників частиною свого раціону.

Потім хтось десь сказав, що після завершення другого форту в Оквуді буде день без роботи, із м'ясом, пивом та музикою. Учора вранці біля переправи стояло дев'ятеро нових людей.

Один прийшов із власними інструментами, видно, вирішив одразу показати, що вправний і корисний. Другий привів двох синів і почав доводити майстрові, що обидва вже достатньо дорослі для повної платні. Ще троє раніше крутилися тут так довго, що я встиг запам'ятати їхні обличчя, хоча жоден не наважувався найнятися. Тепер усі троє навперебій розпитували, де можна стати до роботи. Мабуть, вирішили, що господар, який може дозволити собі годувати й розважати працівників, навряд чи завтра втече, прихопивши їхню платню.

Свято виявилося кращим вербувальником за мене.

До обіду підтягнулися ще люди. Двоє чоловіків із дальнього села, яких я бачив уперше, допомагали тягнути колоду так старанно, наче від цього залежало, скільки кухлів їм наллють наступного дня. Жінка років сорока принесла кошик цибулі й пів мішка якоїсь зелені та попросилася найнятись на кухню. Причому почала з того, що зазирнула до казанів, розпитала, скільки разів на день готують їжу, і лише потім поцікавилася платнею. Схоже, до нашої розмови вона вже вирішила, що нам без неї буде сутужно.

Надвечір Оквуд гудів уже по-іншому. Робота нікуди не поділася. Ті самі колоди, важкі мішки, небезпека з боку лісу. Але тепер між ударами сокир час від часу проривався сміх. Хтось навіть сперечався, чи встигнуть поставити останні стовпи до свята. Біля воза двоє селян уклали заклад на кухоль пива, хто швидше перетягне десяток мішків. Один програв, звинуватив другого в тому, що той носить половину, і ще хвилин п'ять вони з'ясовували вагу кожного мішка, хоча давно могли перенести решту.

Згадуючи тепер учорашню метушню, я мимоволі усміхнувся.

Ліора мала рацію. Причому настільки, що мені навіть захотілося знайти в її словах якусь дрібну помилку. На жаль, учора люди вперто доводили її правоту. Доведеться визнати, що жінка помітила те, що я, психолог, який свого часу сам радив людям не забувати жити між нескінченними справами, примудрився проґавити. Тільки нехай спочатку відбудеться свято. Раніше давати їй таку перевагу було б необачно. Хоча що за думки? Звичайно, треба ще раз подякувати.

Якщо подумати, нічого дивного. Останнім часом я й сам жив від однієї проблеми до наступної. Щойно вирішував одну, знаходилися ще три, зазвичай дорожчі за попередню. І поступово всі думки звелися до того, як нагодувати, захистити, заплатити, побудувати й нікого при цьому не втратити та зберегти хоч якусь кількість золота. Навіть відпочинок почав сприйматися як час, який можна було б витратити з користю.

Знайома пастка. Коли надто довго живеш у напруженні, мозок звикає шукати небезпеку й незавершені справи навіть тоді, коли нарешті з'являється можливість розслабитись. А потім людина щиро дивується, чому в неї начебто все налагоджується, а радості від цього дедалі менше. Знаю ж усе це. Іншим пояснював десятки разів. От тільки знання, як виявилося, погано захищають від власної дурості.

Я глянув у бік воза. Учора двоє селян на цьому самому місці мало не посварилися через заклад, а сьогодні вже разом допомагали розвантажувати припаси, раз у раз підколюючи один одного.

Людина взагалі дивна істота. Може тижнями терпіти втому заради одного вечора, в якому їй дозволено забути, що вона втомлена. Іноді саме очікування чогось приємного вже змінює те, як проживаєш сьогоднішній день.

Треба буде й самому спробувати. Бажано раніше, ніж Ліора почне лікувати мене моїми ж порадами.

До речі, про сьогоднішні турботи. Учора перед самим заходом сонця нам привезли ще одну бочку пива. Я її не замовляв.

– Від кого?

Хлопець на возі знизав плечима.

– Староста з Вербного передав. Сказав, до тих, хто вже у вас працює, ще й родичі приєднаються.

– Скільки?

Хлопець замислився. Мені одразу не сподобалося, як довго.

– З десяток. А може, й усі два.

Тоді я лише подивився на бочку й подумав, що додаткове пиво буде доречним. От тільки навряд чи староста збирався надсилати до нього ще й м'ясо на два десятки ротів.

А тепер, стоячи зранку біля недобудованої башти й спостерігаючи, як кухарі готуються годувати гостей, я дедалі більше сумнівався, що правильно оцінив їхню кількість.

Свято ще не почалося, а я вже мав проблему з гостями. І чомусь підозрював, що це тільки початок.

Від думок про майбутніх гостей мене відволік гуркіт. Один із чоловіків, що переносили лаву, не втримав свій кінець, і та з добрячим стукотом опустилася на землю. З протилежного боку негайно пролунало кілька слів, які навряд чи варто було включати до святкових побажань.

Я рушив через подвір'я.

Приготування просувалися значно краще, ніж можна було судити з цього випадку. Ще напередодні посеред двору визначили місце для застілля, а тепер там уже стояли довгі столи з тростодрева. Майстри розпустили частину стовбурів уздовж, підігнали половинки й закріпили на поперечних опорах дерев'яними кілками. Лави теж зробили з тростодрева, причому вийшли вони напрочуд пристойними. А що, можу собі дозволити. Головний стіл навіть накрили полотном, на іншому розкладали глиняні миски. Я перевірив найближчу лаву, натиснувши на неї коліном. Міцна. Залишалося сподіватися, що гості виявляться не надто важкими або хоча б не вирішать перевірити її міцність стрибками.