Частина 32

1293 рік від Переселення
5-й місяць, друга десятина, 5-й день
Вечір
Оквуд

Лекс

– Оце мені зараз і було треба, – сказав я, лежачи на траві й віддихуючись.

Пів риски ми з Вілом ганяли один одного по витоптаній галявині, і вперше за весь день ніхто не гукав мене здалеку, не підходив із проханням чи черговою справою, яку чомусь міг вирішити тільки я. Сорочка прилипла до спини, під ребрами нило після пропущеного удару, у роті пересохло, зате голова нарешті перестала тримати десяток справ одночасно.

Дар у бою слухався дедалі краще. Намір Віла пустити іскру я вже ловив достатньо рано, щоб ухилитися або прийняти її на щит. Світляк узагалі перестав бути ефективним проти мене. Я знав цей трюк, і засліпити мене Вілу вже не вдавалося.

Зі списом було складніше. Я міг відчути, куди піде удар, ще до того, як Віл завершував рух, та знання саме по собі руки швидшими не робило. Десь запізнювався, десь ставив древко під неправильним кутом, десь не встигав змістити корпус. Один удар у ребра я передбачив майже від початку й усе одно пропустив. Зате кілька разів підловив Віла на зустрічному випаді: розумів, куди він б'є, і замість захисту сам ішов уперед.

Судячи з того, як він після другого такого випадку на мене подивився, прогрес помітив не тільки я.

Віл сів поруч і витягнув ноги. Волосся біля скронь потемніло від поту, дихав він важко, проте задоволена усмішка залишалася.

– Мені ці тренування теж дуже допомагають. Осередок працює, я майже щодня ганяю силу по каналах і вже відчуваю, що ось-ось прорвуся на третій.

– Настільки близько?

– Може, кілька днів. Може, завтра. А хто його знає, може, вже сьогодні. Кажуть, у багатьох найважче дається четвертий. А до шостого можна все життя йти й так і не піднятися. У мене чомусь усе вперлося саме в другий. Я вже думав, що так на ньому й залишуся.

– Значить, скоро можна буде вітати. І похід у Прокляті землі врешті виявився недаремним.

Віл коротко засміявся.

– Після всього, що ми там натерпілися, він просто зобов'язаний був дати хоч щось хороше. Я вже не можу дочекатися третього. Іскра стане сильнішою, канали витримуватимуть більше. Зможу вивчати плетіння, які зараз навіть нормально втримати не можу. Та й прості схеми вже вийде комбінувати. Я стільки років розбирав їх на папері, що скоро почну бачити плетіння уві сні.

Він заговорив швидше, і я не став перебивати. Ще недавно третій рівень здавався йому майже недосяжним, а тепер Віл уже подумки перебирав те, чого зможе навчитися після переходу.

– Тобто список того, що вчитимеш першим, уже є.

Він глянув на мене так, ніби я запитав щось очевидне.

– Давно. Я ж не збирався все життя тільки вогонь під казаном запалювати.

Я засміявся й витягнувся зручніше. Якщо згадати дорогу туди й назад, бурю, нічних серпів, поранених і старий форт, натерпілися ми достатньо. Схоже, Прокляті землі все-таки дали нам трохи більше, ніж золото.

Вілард повернув до мене голову.

– До речі, який тебе сьогодні жалокрил вкусив?

Я скосив на нього очі.

– Який ще жалокрил?

– Дрібна кусюча гидота. Укусить раз, а потім пів дня свербить так, що всіх навколо прибити хочеться. Ти сьогодні виглядав так, ніби тебе одразу три знайшли.

Я всміхнувся.

– Та просто все разом назбиралося. До сьогодні ще якось справлявся, а сьогодні вже не витримав. То щось зламалося, то хтось побився, то хтось вирішив, що працювати йому не обов'язково.

Віл не засміявся. Кілька секунд просто дивився на мене.

– Я помітив. Коли ти сам попросив узяти тренувальні списи, я вирішив зайвих питань не ставити.

– Дякую.

Він кивнув.

– І що все-таки добило?

Я провів долонею по обличчю.

– Мене попросили вирішити, де копати новий нужник.

Віл завмер.

На мить здалося, що він утримається.

Не втримався.

Він розреготався й сперся рукою об землю.

– От це і смішно, і образливо.

– Мені теж було.

– Я думав, там хоча б якась серйозна біда.

– Нужник. І чоловік стоїть переді мною та чекає, що я визначу місце. Бо я тут головний.

Віл знову пирснув.

– Пробач. Просто це саме ті справи, якими й має займатися майбутній барон.

– Наступного разу одразу відправлю до Дерена. Навіть питати не буду, що сталося.

– Оце вже нарешті вчишся керувати баронством.

Я повернувся до нього.

– Батько колись казав, що для володаря головне правильно підібрати людей. Хороший управитель забере в тебе десяток дрібних справ ще до того, як ти про них почуєш. Поганий принесе одинадцяту.

Я кілька секунд обмірковував це.

– Схоже, Дерен сьогодні щойно заслужив підвищення. Особливо після нужника.

– Тільки не кажи йому, за що.

Позаду почулися кроки й тихе фиркання коня.

– Гарно влаштувались.

Я підняв голову.

Рарк стояв за кілька кроків від нас, тримаючи коня за повід. Подивився на мене, на Віла, потім на тренувальні списи.

– Іншим добрий приклад показуєте. Ще трохи, і всі тут вирішать, що після роботи треба просто падати там, де стояв.

– Ми тренувалися, – сказав Віл.

– Бачу. Особливо добре відпрацювали лежання.

Я простягнув до нього руку.

– Раз уже прийшов мудрувати, допоможи піднятися.

Рарк ухопив мене за передпліччя. Я тільки встиг упертися ногою, а він уже поставив мене на ноги.

Віл хмикнув.

Я глянув на Рарка.

– Можна було хоча б зробити вигляд, що я важкий.

– Навіщо?

На це відповісти було нічого.

– Я до замку йду, – сказав Рарк. – Підводу супроводжу. Якщо ви вже тут усе відтренували, ходімо разом. Скоро біля застави на сьогодні згортатимуться.

Віл підняв спис і обтрусив штани.

– Я за. Мені теж вистачило.

Я глянув у бік застави. Сонце вже опускалося за дерева, голосів ставало менше, і поки що ніхто не поспішав до мене з новою справою.