Частина 31

1293 рік від Переселення
5-й місяць, друга десятина, 5-й день
Після обіду
Руден, селянин із земель де Лафоса на роботах в Оквуді

Свою сокиру я побачив у Брана ще здалеку. Держак потемнів від рук, біля самого обуха дві короткі риски, які я вирізав того дня, коли приніс її від коваля. Три срібні. Кілька тижнів відкладав усе, що вдавалося залишити після харчів та дому. Тепер Бран стояв біля поваленої сосни й обрубував нею сучки. Моя куртка лежала за кілька кроків, там, де я залишив і сокиру. Я підійшов ближче.

– Бране, ти де цю сокиру взяв?

Він закінчив удар, тоді озирнувся.

– Тут лежала. Біля колоди десь. А що?

– Біля моєї куртки вона лежала.

Бран глянув туди, потім на сокиру в руках.

– То твоя?

– Моя. Давай сюди.

Він подивився на три недорубані сучки й перехопив держак.

– Я вже почав, Рудене. Дорубаю оце й віддам, хвилини роботи.

– Віддай зараз. Я її для себе приніс.

– Та куди вона подінеться? Я ж із нею в Лафосу не тікаю.

– Бране, я сказав, віддай.

Чоловік неподалік озирнувся на нас. Бран помітив його погляд.

– Чого ти завівся? Я звідки мав знати, що вона твоя?

– Дві риски біля обуха бачиш? Я сам вирізав, коли купив.

Бран нахилив сокиру, глянув на зарубки.

– Бачу. Тільки я твої риски напам’ять знати не зобов’язаний.

– Тепер знаєш.

Ще кілька сокир навколо почали стукати рідше. Бран помовчав, стискаючи держак.

– Через три сучки стільки галасу. Дорубаю й поверну.

– Я кілька тижнів гроші на неї відкладав і три срібні віддав. Свою річ хочу забирати тоді, коли сам вирішу.

Він глянув на людей навколо.

– Ти зараз виставляєш так, ніби я її в тебе поцупив.

– Я сказав, що вона моя. Віддай її, і на цьому все.

Кілька митей ми дивилися один на одного. Потім Бран простягнув сокиру.

– Забирай. Бережи тепер удень і вночі, щоб ніхто випадково не торкнувся.

Хтось поруч тихо засміявся. Я взяв держак.

– Наступного разу просто спитай.

– Наступного разу твої речі за десять кроків обходитиму.

Я вже хотів відійти, та палець ковзнув уздовж леза й зачепив нерівність. На кромці сиділа свіжа щербина. У грудях неприємно стягнуло.

– Бране, це звідки?

Він глянув на лезо.

– Камінь під корінням зачепив. Не побачив його в землі.

Я провів нігтем по щербині. Чіплялася добре.

– І після цього далі рубав?

– Рубав. Там нічого страшного, підправиш лезо й працюватиме.

Я повільно підняв на нього очі.

– Завтра віднесеш ковалю. Нехай виведе кромку.

Бран насупився.

– Чого це я маю її кудись нести? Під корінням його не видно було. Таке буває.

– До тебе лезо було ціле. Віднесеш ковалю або даси гроші на ремонт.

– Я тобі нічого платити не буду. Я нею панську роботу робив, я той камінь туди не клав.

– Пан Горішник тебе мою сокиру брати посилав?

Бран скривився.

– Я тут працював, а не дурня валяв. Щербина маленька, сокира як рубала, так і рубатиме.

Я знову глянув на лезо. Три срібні. Кілька тижнів відкладав по мідяку. Стару сокиру вже не раз доводилося правити.

– Тоді ходімо до старшого. Нехай подивиться й сам вирішить, хто має платити.

Бран коротко засміявся.

– Хочеш скаржитися, то йди. Я через щербину до старшого бігати не збираюся.

– Підемо разом. Розкажеш йому те саме, що зараз мені.

– Мені є чим займатися.

– Дивно. Переді мною часу на розмови вистачає.

Усмішка з його обличчя зникла.

– Ти до чого ведеш, Рудене?

– До того, що старший розсудить. Якщо я неправий, сам заплачу ковалю й більше слова тобі не скажу.

– А якщо правий?

– Заплатиш ти.

Бран підійшов ближче.

– І що ти йому розкажеш? Що я сокиру вкрав?

– Скажу, як було. Взяв без дозволу, пошкодив лезо й платити відмовився.

– Гарно виходить. Перед усіма винним мене вже зробив.

– Я хочу оплату за ремонт. Більше нічого.

Бран кинув погляд на чоловіків навколо. Ті вже майже не працювали.

– Тоді перестань дивитися на мене, наче спіймав із твоїм добром під сорочкою.

– Я сказав усе, що хотів. Тепер відійди.

Він стояв уже зовсім близько.

– Хочеш грошей за ремонт, так і скажи при всіх.

– Я вже сказав. Відійди.

– От і йди до коваля сам.

Я вперся долонею йому в груди й відсунув.

– Відійди від мене.

Бран зробив пів кроку назад. Навколо стало тихо. Він опустив погляд на мою руку, потім повільно підняв очі.

– Ще раз мене штовхнеш, і про сокиру ми вже говорити не будемо.

У животі стиснулося. Треба було забрати сокиру й піти. Коваль узяв би кілька мідяків, до вечора злість минула б. Та за спиною Брана стояли чоловіки. За моєю теж.

– Тоді не лізь мені в обличчя.

– А ти руками не розмахуй.

Він знову подався вперед. Я штовхнув його вдруге.

Кулак прилетів майже одразу. Ковзнув по щоці й дістав щелепу. Перед очима на мить спалахнуло білим. Сокиру я відкинув у траву й кинувся на Брана.

Я вчепився йому в сорочку, він ударив ще раз, хтось закричав збоку. Нас тягнули в різні боки, а ми обоє ще намагалися дістати один одного через чужі руки.

– Та тримайте їх!

– Рудене, досить!

– Бране, стій, сказав!

Коли нас нарешті розвели, в роті було солоно. У Брана сорочка розійшлася біля коміра, я важко дихав і все ще хотів щось йому довести. Навколо стояло чоловік із десять. Робота зупинилася. Моя сокира лежала в траві між нами.

За неї я віддав три срібні й кілька тижнів економив. Щербину коваль, можливо, виправить за кілька мідяків. Я дивився на лезо й уже не міг зрозуміти, коли саме кілька мідяків перестали бути головним.

Лекс