Частина 30. Перша половина дня

1293 рік від Переселення
5-й місяць, друга десятина, 5-й день
Ранок
Оквуд. Бистрина, біля майбутньої загати
Лекс

Ранок починався підозріло добре.

Я стояв біля воріт ще недобудованого форту й дивився на берег. За шість днів місце встигло змінитися настільки, що хотілося хоча б хвилину нікуди не поспішати. Частокіл майже замкнули, ворота вже висіли на важких петлях, над стіною піднімався каркас башти. Усередині вирівняли двір, поставили навіс для інструменту й невеликий зруб для варти. З боку річки лишалося добити останню ділянку, доробити настил для варти та укріпити в'їзд. Ще кілька днів, і людей можна буде перекидати на загату. Унизу глухо стукали сокири, десь фиркав карг, над Бистриною перегукувалися птахи. По течії якраз тягнуло чергову зв'язку стовбурів, і люди на березі вже готували мотузки.

Я мимоволі усміхнувся. Здавалося, навіть Бистрина цього ранку була на нашому боці. Підхоплювала дерево вище за течією й сама несла його туди, де воно було потрібне. Головне, щоб не довелося ще й річці за допомогу платити. І так золото тануло швидше, ніж мені хотілось.

У замку теж нарешті вимальовувалася лазня. Під неї віддали одну з напівзруйнованих господарських будівель і перебудували під моє бачення. Залишалося допрацювати піч та довести до розуму задумку з трубами з тростодреву. Якщо все вийде, буде навіть душ, а використана вода стікатиме трубами в рів біля замку. Частину можна буде збирати в бочки для поливу.

Тут, поруч із місцем майбутньої загати й поворотом старого русла, майже стояв другий форт. Ще трохи.

І саме це «ще трохи» відгукнулося всередині сильніше, ніж я очікував. Я дивився на стіни, на людей унизу, на дерево, що пливло Бистриною, і просто радів. Просто подобалося бачити, як воно росте.

Я провів долонею по свіжообтесаному дереву воріт і раптом захотів сплюнути через плече. Сам із себе тихо хмикнув, але кісточками пальців по колоді все-таки постукав. Психолог із двадцять першого століття. Освіта, критичне мислення, доказовий підхід. А дерево краще постукати. Тут є магія, люди цілком серйозно вірять у богів, то хто його знає, що ще насправді працює.

Я ще раз глянув на форт і усміхнувся. Нехай цей день так і буде добрим.

Клим Чорч, селянин із земель де Лафоса

Клим поклав сокиру на колоду й потер поперек. Не боліло. Поки що. Але до вечора ще далеко, а спина в чоловіка одна. Тарека він знав мало не з дитинства. Жили через три хати, разом гусей ганяли до ставка, потім ходили на жнива, а тепер подалися до Оквуда за доброю платнею. Тарек ледарювати любив не менше, просто боявся цього більше.

Клим дочекався, поки найближчі чоловіки відійдуть, і нахилився до колоди, ніби розглядав сучок.

– Не поспішай.

Тарек уже взявся за другу жердину.

– Чого?

– До обіду все перетягнеш, після обіду ще знайдуть. А платня та сама.

Тарек глянув у бік форту й стишив голос:

– А як старший прийде?

– То й тоді працюватимеш.

Тарек ще раз озирнувся, подумав і поставив жердину назад.

– Ти мене колись до біди доведеш.

– До добра нас робота не доведе, – прошепотів Клим. – Хіба до кривої спини.

Він зробив кілька добрих ударів, щоб здалеку все виглядало як слід, а тоді присів поправити ремінець на шкіряних черевиках. Повільно. Ремінець річ важлива. У селі дурнів, які рвали жили на чужому полі, Клим надивився досить. Пан урожай збирав, а вони потім сусідів просили дров нарубати. Тут хоч платили добре, але форт усе одно залишиться Горішнику. Климові, якщо пощастить, залишаться руки.

– Бачиш он тих? – ледь чутно мовив він, кивнувши на чоловіків біля воріт. – До вечора ледве ноги потягнуть.

– Зате старший бачить, що працюють.

– І завтра дасть їм більше роботи.

Тарек хмикнув і сів поруч, наче теж вирішив поправити постіл. Клим лише глянув на нього. Свої люди довгої науки не потребують. Десь біля форту хтось гукнув. Обидва майже одночасно підхопилися. Клим ухопив сокиру, Тарек потягнув жердину.

Коли кроки віддалилися, Тарек тихо видихнув:

– Пронесло.

Клим рубонув ще раз і, не повертаючи голови, прошепотів:

– От бачиш. Головне знати, коли працювати.

Мелар Рун, селянин із земель де Лафоса

Мелар до складу тепер навіть не заглядав без потреби. Ілва мала неприємну звичку пам'ятати, хто що брав, а останніми днями ще й почала складати інструмент так, що пропажу помітила б раніше, ніж людина встигла відійти від дверей. Мелар таких не любив. Надто уважні.

Зате на будівництві все було простіше. Тут сокири переходили з рук у руки, молотки лежали на колодах, клини губилися в траві, а майстри залишали дрібне знаряддя там, де працювали. Просто коли навколо пів сотні людей і кожен кудись поспішає, чужі руки легко стають невидимими.

Едмар саме відійшов до воза. Мелар ще трохи постояв над камінням, ніби вибирав потрібний уламок, потім присів і накрив долонею коротке сталеве зубило.

Холодний метал приємно ліг у руку.

«Такі речі в селі просто так не купують. Добрий шмат сталі коштував більше, ніж здавалося панові, в якого золото лежало в скринях. У Горішника таких, мабуть, десятки. А в нього свого немає. Ще кілька днів попрацювати, заробити грошей і додому. Зубило можна продати. А можна й лишити собі. У господарстві добра річ завжди згодиться. Хороший інструмент хліба не просить.»

Він ще раз глянув у бік Едмара. Той говорив з кимось біля воза й навіть не дивився сюди. Мелар сунув зубило під сорочку, ближче до пояса, і спокійно випростався. Серце билося трохи швидше, але не від страху. Радше від того короткого, майже солодкого відчуття, коли береш те, що вже подумки вважаєш своїм.

«Увечері треба буде заховати подалі від табору. А до того працювати як усі.  Головне не метушитися. На тих, хто метушиться, завжди дивляться.»