Частина 29

1293 рік від Переселення
5-й місяць, друга десятина, 1-й день

Дан Грим

Хтось кричав. Голос рвався крізь ліс уривками, губився між деревами й повертався звідти, де його не могло бути. Це не крик болю. Попередження. Так кричать за мить до того, як усе летить шкереберть. Я вже біг. Під чоботами ламалися мокрі стебла, папороть била по колінах, трава хапалася за халяви. Я ковзнув на гладкому корені, перечепився через товсту ліану, що вп’ялася між кущами, але навіть не сповільнився. Попереду між стовбурами миготіли люди: один упав, другий перестрибнув через нього, третій раптом зник у сірому диму, що стелився над землею майже по пояс. Диму не мало бути. Ліс був мокрий, холодний, зелений. Та він повз між корінням густими пасмами, чіплявся за ноги й ковтав усе, що віддалялося більше ніж на кілька кроків.

Десь праворуч глухо стукнули древка, щось сухо хруснуло, а тоді крик обірвався так різко, ніби комусь затиснули рот рукою. Я розвернувся. Крисолюд виринув із диму майже впритул. Спершу я побачив мокрі жовті зуби й червонуваті очі, а вже потім спис, що летів мені в груди. Тіло відреагувало раніше за думку. Відбив древко, ступив убік, ударив. Тварюка відскочила неприродно далеко, кігті ковзнули по прим’ятій траві, хвіст хльоснув по гілкам куща. Щось просвистіло біля вуха. Другий. Я його не бачив і не став шукати. Поки перед тобою один ворог, спочатку фокус на нього інші лише боковим зором.

Крисолюд кинувся знову. Спис ударив зверху, потім збоку. Я прийняв перший удар, пропустив другий повз ребра й увійшов у нього всім тілом. Поранену руку пронизало болем так, ніби в неї знову вп’ялися зуби. Пальці на мить розтиснулися самі, древко ковзнуло в долоні. Я перехопив його другою рукою й ударив раніше, ніж крисолюд устиг це помітити. Вістря пробило шкіряний нагрудник нижче грудей. На мить ми опинилися майже обличчям до обличчя. Я відчув його гарячий смердючий подих. Провернув спис. Він заверещав. Я штовхнув. Тіло впало в дим і зникло там, наче ліс проковтнув його разом із травою.

Рука нила. Я стиснув пальці один раз, другий. Вони слухалися, хоча десь глибоко під шкірою ще ворушилося знайоме відчуття тиску. Наче величезні щелепи так і не розтиснулися до кінця.

І тоді попереду закричали знову. Цього разу я почув ім’я.

– Лекс!

Усе навколо смикнулося. Ліс залишився тим самим, але раптом став неправильним. Дерева відступили далі одне від одного. Дим піднявся вище. Серце вдарило раз, другий, а між ударами вмістилося забагато часу. Я побіг. Не пам’ятаю, як витягнув спис із мертвого крисолюда. Не пам’ятаю, коли він знову опинився в руці. Попереду були тільки дві постаті. Одна лежала. Інша стояла над нею.

Крисолюд нахилився, і рука з коротким лезом пішла вниз.

– Гей!

Тварюка підняла голову. Між нами було кроків тридцять. Я рвонувся вперед. Тридцять. Побіг швидше. Двадцять п’ять. Ще швидше. Двадцять. Мокрі стебла хльостали по ногах, гілки били по плечах, коріння вислизало з-під підошов. Поранена рука важчала з кожним кроком. Спочатку нила кисть, потім зап’ясток, далі біль поповз угору передпліччям, наче щось стискало її повільно й невблаганно. Я мав уже бути біля них, а відстань майже не змінювалася.

– Лексе!

Мій голос ударився об дерева й повернувся до мене чужим. Крисолюд знову нахилився. Рука рушила вниз. Тіло на землі здригнулося. Щось усередині мене провалилося так глибоко, що я на мить перестав чути все навколо. Я біг. Не думав. Не дихав. Просто біг. Тридцять кроків раптом стали десятьма. Десять перетворилися на три. Крисолюд відсахнувся й кинувся в дим. Я міг його дістати. Бачив спину. Вистачило б кількох кроків, одного хорошого кидка списа.

Я впав на коліно біля людини. Темний плащ був мокрий від трави й листя. Одна рука підігнута під груди, друга витягнута вперед, пальці вчепилися в мох, наче він ще намагався кудись повзти. Я знав, хто це, ще до того, як торкнувся плеча. І все одно перевернув.

Лекс.

На мить він виглядав просто виснаженим. Ні крові, ні страшної рани. Обличчя бліде, очі заплющені. Так міг заснути чоловік, який кілька діб тягнув усе на собі й нарешті дозволив собі впасти. Я навіть чекав, що він зараз відкриє очі й скаже щось. Щось безглуздо спокійне. Що ситуація не найгірша. Що треба спершу розібратися. Що він взагалі не планував сьогодні помирати.

– Лексе.

Тиша.

Я потягнувся до його шиї пораненою рукою. Пальці торкнулися шкіри, але майже нічого не відчули. Ні тепла. Ні биття серця. Навіть власні пальці здавалися чужими. Я сердито стиснув їх, спробував ще раз.

Нічого.

– Лексе.

Голос вийшов нижчим, ніж мав. Я поклав долоню йому на груди. Руку раптом стиснуло так сильно, що перед очима на мить спалахнуло біле. І вже не пальці крисолюда були переді мною, не ліс і не дим.

Щелепи авіра.

Чорна морда. Зуби. Ривок.

Хрускіт у власній руці, який тіло запам’ятало краще за мене.

Я моргнув, і знову побачив Лекса. Його груди не рухалися. І тільки тоді зрозумів, що боюся. Не крисолюдів. Не лісу. Не того, що десь позаду знову шелестять кущі. Цього нерухомого тіла під моїми руками.

– От же ж дурень… – видихнув я. – Я ж казав тобі не лізти самому.

Не казав. Але хотів так сказати.

За спиною щось зашурхотіло. Я повільно обернувся. Ліс зник. Дерев не було. Диму теж. Навколо нас стояли крисолюди. Десятки. Може, сотні. Нерухомі, мов постаті, вирізані з темного дерева. Жоден не нападав. Вони просто дивилися. На мене. На Лекса.

Один стояв попереду й тримав мій спис. Я дивився на зброю в його лапах і не міг згадати, коли випустив її. Крисолюд усміхнувся. Надто по-людськи.

І в ту саму мить Лекс під моєю долонею різко вдихнув. Так глибоко, наче виринув із крижаної води.

Я сіпнувся до нього.

– Лексе!

Його очі розплющилися. Але дивилися не на мене. Кудись мені за спину. Біль у руці став нестерпним. Я не встиг обернутися.