Розділ 8. Діна

– Розлютила?

Я не можу зупинитися, не виходить просто. Як божевільна лізу на рожен. Здається, якщо я перестану боротись, то просто зникну. Не можу здатися, хоча розумію, що це обернеться проблемами.

– Розлютила? Як прикро, - стискаю губи, зі свистом втягую повітря. – А хто ти такий? Чому я маю боятися, що ти подумаєш чи відчуєш? Ти ніхто, щоб мене лаяти!

– Ти мені теж ніхто, красуне. Але чомусь вимагаєш від мене допомоги.

– Я не вимагаю!

– Правда? Чи не  ти сподівалася, що я дам тобі втекти? Чи не сердишся через це? Не дивишся своїми неможливими очима злісно, що я не кинувся тобі на захист?

– А ти й не кинувся.

Відвертаюсь до вікна, стискаю пальцями ремінь безпеки. Я не хочу дивитись на чоловіка, не можу. Я зовсім його не розумію, як дві різні людини.

Один заспокоює, а другий дратує своєю жорстокістю, нічим не поступається Мамедову. Емін заспокоював, коли ще вірив моїм сльозам, а тепер сам відвозить до монстра.

– Я скажу, що ти приставав до мене! Якщо зараз не відпустиш, то…

– Кому повірять? Ти втекла, двічі. Ще раз намагалася через вікно. Залучила поліцію. Влаштувала виставу в будинку Юнуса, - Емін перераховує, не відволікаючись від дороги. – Це все за один ранок, ти дуже здібна, Діно. Шкода, що ніяк не додумаєшся послухати мене.

– Я послухала. Чекала момент, втекла. Якби ти не кинувся за мною… Затяг у машину!

– То тебе зловили б люди Юнуса. Думаєш, вони були б ввічливішими? Ніжніше везли додому? Якщо справді в це віриш, то ти напрочуд дурна, красуне.

– Сам ти дурний!

Використовую дитячу відповідь, тільки дужче дуюся. Кидаю погляд на ліміт швидкості, боюся, що зараз Емін втисне педаль у підлогу, за секунди довезе мене до Мамедова. Але чоловік мало не мінімальну швидкість обирає.

Намагається не привертати увагу? Яка різниця, якщо поліція не допомогла? З кожною годиною я все більше розчаровуюсь у житті, не можу повірити у те, що відбувається. Як так можна?

– Діно, на мене твої сльози більше не діють, - Емін вимовляє рівно, коли я вкотре схлипую. – Не треба влаштовувати спектакль.

– Так не слухай, - тягнуся до магнітоли, включаючи музику. – Краще?

Чоловік мовчить, а я намагаюся максимально відвернутися від нього. Сховати сльози, які обпалюють обличчя. Ковтаю схлипи, щоб Емін не чув мене.

Я просто не можу змиритися з тим, що відбувається. Як таке взагалі можливе? Як… Я б зрозуміла ще в минулому столітті, на початку нульових. Але ж світ змінюється, а тут…

– Краще подумай про те, як виправдовуватимешся перед Юнусом, - радить, а мені хочеться тріснути його. – Я намагався тебе прикрити.

– О, так? Як я пропустила? – стираю долонькою мокрі доріжки, але вони з'являються заново. – Чи не нагадаєш, коли це?

– Я не розповів про твою втечу, підчистив сліди. А тобі треба створювати нові проблеми.

– Ти… Ти мудак, Еміне! Ти правда вважаєш, що я повинна сидіти на попі рівно і чекати своєї долі. Отак просто прийняти чужі умови? Я не збиралася заміж! Не знаю, до чого звик ти, але я звикла вибирати. Все сама, а не…

– Я згоден з тобою, Діно. Багато в чому згоден. Але це не допоможе. Ти тільки сильніше закопуєш себе, красуне. Я не розповідатиму про поліцію, але навіть сама втеча... Цього він не спустить, розумієш?

– І тобі зовсім мене не шкода?

«Ти мені теж ніхто, красуня».

Я не маю вимагати від нього допомоги, співчуття. Але все одно чекаю, сподіваюся на хоч крихту співчуття. Якщо Емін каже правду, то невже зовсім не допоможе?

Навіщо тоді починати цю розмову щоразу.

– Я не жалісна людина, Діно. Чого ти від мене хочеш? Якої допомоги?

– Дати мені піти. Чи не везти до Юнуса. Я не…

– Гаразд, - раптом різко розвертає машину, ремінь безпеки боляче впивається в груди. – Хочеш, я відвезу тебе на вокзал?

– Так просто? У чому каверза?

Емін мовчить, постукує пальцями по керму. Після цього тягнеться до панелі, скручуючи гучність музики до нуля. Тиша тисне на плечі, мені стає ніяково.

Я відчуваю, що не просто так чоловік пропонує. Є щось приховане від мене. Це відверта підстава. Не став би Емін пропонувати після того, як сам мене впіймав.

– Каверза? Нічого такого, - знизує плечима, але я бачу, наскільки чоловік напружений. – Тебе заберуть із вокзалу швидше, ніж ти вибереш собі автобус.

– Тому я в інше місто хотіла.

– Гаразд, інше місто. Можливо, тобі пощастить. Навіть не питатиму, де ти дістанеш гроші на квиток і нормальний одяг, щоб не задубіти. Повіримо в диво, красуне? Чи зможеш навіть виїхати... А далі?

– Я повернуся додому.

– І тебе не перехоплять дорогою? Чи плутатимеш сліди, певен, ти це вмієш. Звичайно, вдома тебе ніхто шукати не стане, там одразу відстануть. То так все буде?