Розділ 3. Діна

– Так!

Юнус гаркає, відчиняючи двері. А я підбираюсь, натягую на себе ковдру. Чорт! Що за невихований дикун? Хто так поводиться з дівчатами? Його б так…

Серце завмирає, коли я прислухаюся до розмови. Боюся, що зараз чоловік швидко розбереться та займеться мною. І я не знаю, що робити. Як поводитись у такій ситуації?

– Емін, ти невчасно, - голос мого нареченого, щоб він провалився, різко змінюється. З повагою каже, спокійно. – У мене виховна розмова.

Розмова? Чи це Юнус вихованням називає, коли ледь не вдарив мене? Ніяковію від холоду, який проникає через відкрите вікно. А якщо я знову так втечу, доки чоловіки розмовляють, сильно мені влетить?

Розумом я розумію, що я не маю жодного виходу. Якщо цей чоловік не захоче, то мені не піти. Тільки бігати до воріт, і знову чекати, поки охорона зловить. Я знаю! Але на думку нічого не спадає, як з ними домовитися.

Залишитися? Як я можу? Задихаюсь від цієї думки, всю мене б'є тривогою. Тому що я не стану дружиною якогось незнайомця! Тирана та мерзотника. Я зовсім інакше своє життя планую.

– Я хотів уточнити у справі.

Знайомий чоловічий голос уривається до кімнати і я підводжусь на ліжку. Хочу розглянути незнайомця, переконатись. Це справді він. Той самий, що не дав упасти й не заважав.

Емін?

Гарне ім'я. І сам чоловік гарний, статний. Такому немає потреби викрадати наречених, самі за нього підуть. Емін тримається легко і розкуто, кидає на мене швидкоплинний погляд.

А в мене серце кульбіт робить, дурне. Від такої пильної уваги. Чоловік за секунду наче всю мене оглядає, невдоволено мружиться, коли я витираю сльози.

– Я можу після весілля заглянути, щоб зараз не відволікати.

Не… Шумно дихаю від такої пропозиції, бо Юнус погодиться. І я не маю часу щось придумати. Відвертаюсь, тому що Емін все не відводить погляду.

Різко випрямляю плечі, зводжу лопатки. Емін не схотів допомагати, не викликав поліцію. Нічим не краще за тих, хто мене вкрав. От і нема чого на мене дивитися!

– Але тоді не впевнений, що все вийде швидко, - продовжує, а Юнус лається. – Потрібно все зараз підготувати. Якщо сьогодні не домовлюся зі знайомими, то у них далі щільний графік.

Мій викрадач думає, а я готова забрати всі слова назад. Нехай Емін хоч усе життя мене розглядає, тільки далі відволікає Юнуса.

Я поволі опускаю ноги на підлогу. Намагаюся рухатись м'яко, непомітно. Наближаюсь до вікна, не відриваючи погляду від чоловіків. Юнус стоїть до мене спиною, нічого не помічає. А Емін щелепу стискає, від чого на його обличчі промальовуються вилиці.

Качаю головою, немов у нас безмовна розмова. Я не збираюся знову стрибати з вікна. Все одно це не спрацює. Але зимове повітря пробирає до кісток, не вийде зігрітися. Лише страшно, що навіть за це мені прилетить.

– Гаразд, давай зараз, - Юнус гаркає, чухає потилицю. – Не хочу гаяти час через цю невиховану. Потім із нею розберуся.

Чоловік обертається до мене у момент, коли я закриваю вікно. Хочеться стиснутись і опустити голову, але я стійко витримую погляд Юнуса. Я не здамся так просто.

А потім все перестає хвилювати. Краєм ока я помічаю рух у дворі, гул мотора. З машини з'являється знайома постать, про щось перемовляється з охороною.

І я зриваюся з місця. Прослизаю повз розгублених чоловіків, біжу вниз сходами. Батько! Він приїхав, знайшов мене. І зараз забере, весь цей жах закінчиться.

– Тато!

Вигукую, не можу стримати посмішки та радісного схлипу. Ніколи не думала, що так радітиму його приїзду. Але все всередині обривається, коли батько звертається до мене холодним тоном:

– Що ти тут влаштувала, Діно?

– Я… Тато.

Відсахуюся від нього, не розумію, як він може звинувачувати мене. А за спиною важкі кроки. Мене оточують, заганяють. І більше немає надії, що хтось допоможе.

– Чому я мушу всюди тебе шукати?

– Ох! – кидаюся на шию батькові, міцно притискаюсь. – Татусь, мене вкрали. Прямо із номера забрали.

– Ось як?

Голос батька наливається сталлю, коли він дивиться наперед. Мене миттю відпускає. Звісно, тато не знав. Ті жінки не знали, про що говорили. Який викуп для батька? Він би ніколи мене не зрадив і не продав.

– Юнусе, - батько відсуває мене за спину, захищає. – Що тут робить моя дочка? Ми так не домовлялися.

– Андрію, дорогий, проходь, - Юнус скалиться в посмішці, підкликає одну з жінок. – Зараз на стіл накриють, обговоримо все у сімейній атмосфері.

– Тату! – висну на ньому, не даючи погодиться. – Я хочу поїхати, будь ласка. Повернімось до готелю?

– Не зараз, люба. Юнус мій друг, недобре вийшло.

– Друг? Він мене вкрав!

– Діно! Посидь тут, я розберуся.

Тато наказує, і я киваю. Погоджуюся з ним, хоча моєї думки й не питають. Нехай поговорять і вирішать будь-що, аби я скоріше дісталася додому.