Розділ 2. Діна

– Я відмовлюся.

Гордо підіймаю підборіддя, складаю руки на грудях. Одруження їм, що ще? Я навіть на побачення не ходила жодного разу. Батько повторював, що зарано, потім все встигну.

А тепер мене вкрали, щоби видати за незнайомого чоловіка.

У голові не вкладається, що так можуть вчинити. Хто взагалі очікує, що це допоможе створити сім’ю? Я за будь-якої нагоди спробую втекти.

– Не можна без згоди брати, – повторюю, ухиляюся від долоні жінки. – Не чіпайте мене! Я не буду до весілля готуватися, ви тут всі з глузду з’їхали?

– Скоро гості почнуть прижджати, – повторює, як заведена. – Тобі треба бути готовою. Сукню одягни, посміхайся. Від тебе нічого не потрібно, тільки мовчки стояти.

– А я мовчати не буду.

Не знаю, звідки в мені стільки сміливості береться. Завжди здавалося, що я в такі моменти плакатиму або проситиму відпустити. Але натомість голос прорізається.

Ні, не дозволю їм зламати себе.

Мені лише вісімнадцять, я не збираюся ставати дружиною якогось незнайомця. Мене вдома Паша чекає, мій хлопець. Ну, не хлопець, звісно, бо тато не схвалив. Але мій… Хтось.

– Відмовлюся! – повторюю голосно, сподіваюся, що до всіх дійде. – Перед усіма гостями відмовлюся.

– Не відмовишся, – грубий бас заповнює кімнату.

– Не можна ж, Юнусе…

– Можна, тітонька Аза. Вона мене перед другом ганьбить. Вийшли.

Я на все око розглядаю незнайомця. Тулюся до стінки, не зводжу з нього погляду. Чоловік не просто дорослий, він старий. У нього зморшки на обличчі та залисини з боків.

І кремезний. Мамочки, який він кремезний. Розчавить і не помітить. Або вдарить так, що живого місця не залишиться. Цей Юнус насувається, повільним кроком підходить. Заганяє у кут.

– Що ви робите?

– Наречену свою виховуватиму.

– Ви? Ви мене…

Вся сміливість випаровується, залишаючи замість себе тремтіння. Я стискаюсь і боюся уявити, як чоловік «виховуватиме». Якщо йому викрасти не проблема, то й інше…

Заглядаю за плече чоловіка. Сподіваюся, що хтось його зупинить. Але в кімнаті пусто, всі пішли. Залишили мене на поталу цьому монстру. А я не знаю, що робити тепер.

Не встигаю подумати. Я стискаю в руках вазу, а наступної секунди все виявляється на чоловікові. Вода стікає по ньому, а кілька троянд застряють на його широких плечах.

Чоловік ошелешено дивиться на мене, а я сама не розумію, що наробила. Стискаю міцніше вазу, але Юнус її вириває. Ривком відправляє у стіну, поряд зі мною.

– Погань.

– Не треба.

Прошу здавлено, скрикую, боячись, що осколки зачепили. Але ні, на пальцях немає крові. Є тільки один розлючений чоловік, якого ніхто не зупинить.

– Дружина повинна бути слухняною, Дільнара, – перекручує моє ім’я, але зараз не наважуюсь поправляти. – І смирною. А ти…

– Я зрозуміла! – вигукую, коли він стискає мої плечі. Тягне до себе. – Зрозуміла. Мені шкода, вибачте. Я нервую просто. Мене крадуть уперше. Я… Я більше не кричатиму. Я… Я одягну сукню! І мовчатиму, чесно. Вибачте.

– Як швидко ти смирною стаєш.

Від задоволення в його голосі мені гидко. Але часто киваю, аби він відсторонився. Запах перегару забиває легені, від чоловіка несе чимось терпким і неприємним.

Затримую дихання, поки чоловік від мене не усувається. Робить крок назад, роздратовано скидає пелюстки з піджака. Дивиться оцінювально, але потім киває. Відступає від мене.

– Мені просто час потрібен, – тараторю, намагаючись переконати чоловіка. – Все швидко так! Мені навіть не дали зрозуміти все. Наодинці.

– Буде тобі час на самоті. Збирайся. Почую хоч писк – повернуся.

– Не почуєте.

Тому що я залишатись тут не збираюся. Чекаю, коли двері грюкнуть, і тільки тоді починаю дихати. Кидаюся до вікна, відчиняю його і розслаблено видихаю.

Не так високо, лише другий поверх. Я можу… Можу спуститися донизу і підібратися до паркану. Головне, за межі території вибратися, а там розберуся, як мені додому повернутись.

А Юнус нехай когось іншого виховує.

Я боюся, що зараз хтось зайде. Смикаю з ліжка плед і простирадла, зв’язую грубими вузлами. Я сподіваюся, що вони будуть міцними, витримають мою вагу.

Прив’язую один кінець до ніжки столу, смикаю, перевіряючи. Начебто, не повинно відв’язатися. А навіть якщо впаду, то не так високо. Усього другий поверх, це не кінець світу.

Не уявляю, як я буду в одному халаті тікати. Короткий, легкий, зовсім не зігріває. А на вулиці розпал зими, кучугури. Але краще завмерти, ніж за цього заміж вийти.

Ні поваги, ні манер. Одна сила, якою чоловік не посоромився користуватися. Негідник. Мене пересмикує, як згадую його погляд. Цупкий і розв’язний. Всю мене оглянув, як річ.

– Будь ласка.

Прошу у вищих сил, коли скидаю свій трос за вікно. Знімаю капці, відправляючи їх униз. Шкода, що більше нема чого з собою прихопити. Але часу думати не залишилось.