Розділ 1. Емін

– Я не вийду за нього заміж!

Дівча голосно обурюється, репетує на весь будинок. Морщусь від цих звуків, шкодую, що приїхав раніше. Але давній партнер запросив, в мене не було можливості відмовитися від зустрічі.

А тепер слухаю, як чужа наречена обурюється. Щось дзвенить нагорі, розбивається. Боюся уявити, в яку копійчину влетить цей передвесільний мандраж.

Але традиції є традиціями. У деяких прийнято якнайголосніше обурюватися. А то раптом вирішать, що вона надто просто погодилася? Усміхаюся, чекаю, коли крики вщухнуть.

– Емін, дорогий, – Мамедов зустрічає мене широкими обіймами. – Радий бачити тебе. Як ти?

– Та я вас тут усіх!

Я б із задоволенням послухав, чим дівчисько загрожує, але зосереджуюсь на ділі. Я тут не для того, щоб у чужі порядки втручатися.

– Вибач за це, – Юнус розливає по келихах напої, простягає мені. – Наречена трохи не в дусі.

– Я чую. В чому проблема?

– Мабуть, незадоволена сукнею.

– Я про справу.

Не підтримую жарт, бо такої істерики не закочують на порожньому місці. Мамедов віддає мені документи, і я намагаюся зосередитись на них.

Мене не хвилює, що у чужій родині відбувається.

Юнус був прихильником давніх традицій і наречену собі повинен був знайти таку саму. Дивно, що дівчисько не тихо чекає на весілля. Знову чимось кидається.

Розбите скло дзвенить на весь будинок, змушуючи скривитися. Літери розпливаються перед очима. Доводиться кілька разів моргнути, щоб зосередитись.

Стискаю щелепу, повторюю собі щоразу. Не моя справа, кого Мамедов бере за дружину. Тричі вже весілля грав, впевнений, що четверте розлучення теж не за горами.

Не. Моя. Справа.

– Гучна, – друг посміхається, поправляючи весільний смокінг. – Не думав, що вона така.

– Ти її зовсім не бачив?

– Бачив, звісно. Красуня. Давно приглядав за нею, але все приводу не було. Адже знаєш, як це буває…

Не уявляю. Коли я привозив дівчат до мене, вони балаган не влаштовували. Може, випадково розбивали вазу чи келих, але були зайняті зовсім іншими. І сповна сплачували збитки.

А тут…

Прочищаю горло, намагаючись згадати, чого взагалі зв'язався з Мамедовим.

«Ідіот» – послужливо підсовує внутрішній голос.

Так і є. Але в моєму світі чим більше знайомств, тим краще. Я сильно насолив своїй сім'ї. Здивований, що живий, і вони нікого не прислали розібратися.

А у Мамедова – мережі по всій країні розкидані. І не лише у цій. Якщо вирішу остаточно поїхати, то він завжди допоможе за старою дружбою. Організує і нове ім'я, і захист.

Запасний варіант завжди потрібно мати.

Хоча ми з другом знаємо, що я потрібний йому більше. Юнус не любить руки бруднити, а я беру всю роботу на себе. Вирішую те, із чим інші розібратися не можуть. І добре на цьому заробляю.

– Заміж?! – чому не можна було зробити хорошу звукоізоляцію. Крики дівчинки дряпають зсередини. – Я його навіть не знаю! Я не піду…

– Ти її навіть не бачив?

Не можу більше терпіти, відкладаю документи убік. Потім вирішу, як із ціллю розбиратися. Але зараз свідомість палить однією думкою. Неприємною, в'язкою.

Наречена явно не хоче заміж.

Так не кричать напоказ.

– Я? Бачив, звісно. Найкраща з моїх наречених. Ти сам ще побачиш і зрозумієш, чому тягну у шлюб. Таких дівчаток треба одразу брати, доки у дорослий світ не втекли. Це вона мене не бачила.

– І не було вечері з батьками?

Зазвичай хоча б це організовують. Сватання, знайомство. Не всі слухають думку дочок, але хоч би для галочки. Щоб можна було у вічі дівчині дивитися.

Не відчувати задушливого сорому, що її насильно видають заміж.

Я знаю, що це нормально. Слово старшого – закон, і його треба шанувати. Не сперечатися та виходити за того, на якого батько пальцем вкаже. Я ріс тут, мала Батьківщина.

І я знав, що просто не буде, коли їхав на це весілля. Морально готувався. Давав собі повчання, що влазити не можна. Ніхто не зрозуміє, якщо я раптом захисником виступлю.

Переконував, що все змінилося. Нові закони та правила. Більше свободи, коли дочок питають. Тим більше я тут лише на кілька днів. Що могло статися?

– Її батько добро дав, а дівчисько… Не наше, неправильно виховане. Її лише привезли.

– Привезли? Юнусе, ти її вкрав?

– Не турбуйся, Емін. Це не та проблема, яку тобі треба вирішувати.

Юнус сміється, а я криво усміхаюся. Не проблема, звісно. Подумаєш, дівчисько вкрав. Ще й не нашу, яка такої поведінки не схвалить. І не зрозуміє.

– Я вас усіх засуджу! Ні, не чіпайте мене!

Посміхаюся цьому крику. Дівча не здається. Мабуть, тіток Мамедова повчає і нерви їм мотає. Не хотів би я потрапити такій нареченій під гарячу руку. Дика, бойова. Така й прибити може.