– Випусти мене!
Кидаюся до дверей, розуміючи, що чоловік зачинив її. Зачинив мене наодинці з ним. І ніхто не почує моїх криків за гучною музикою та веселощами.
Добре їм!
В них свято.
А мене проти бажання взяли за дружину.
– Діна, - чоловік посміхається, хитає головою. – Припини шуміти й роздягайся.
– Ні! Це не весілля, а фарс!
Мене викрали. Чужинку, яка не має нічого спільного з їхніми традиціями. Нехай інших дівчат крадуть посеред ночі, а мене не чіпають. Я на це не погоджувалась.
Відступаю від Еміна, спідниця пишної сукні плутається під ногами, сповільнює. Озираюся, ніби зараз з'явиться шлях до порятунку, і мене відпустять. Тому що просто приймати свою долю я не буду.
Ще чого!
Я дивлюся на чоловіка, котрого не знаю. Хижий. Небезпечний. Він підбирається повільними кроками, заганяє у куток. А мені нікуди бігти, нема до кого.
Сім'я відмовилася від мене. Мені чесно сказали, що не допоможуть. Самі привезли сюди, віддали монстрові. А він лише заплатив їм, як за товар, яким я тепер почуваюся.
Не можна чинити опір, буде гірше.
Але й підкоритися я не можу.
– Я не буду…
Втискаюся спиною в балконні двері, холод щипає шкіру. Серце б'ється так голосно, що чоловік точно його чує. Усміхається, не збирається мене щадити.
Про нього шепотіли за спиною.
Про кров на його руках, звірства.
Навіть сім'я для нього нічого не значила. Що мої дурні благання не чіпати?
Емін Хаджієв – чоловік, якого всі вважали мертвим.
Чоловік, який порушував традиції.
Порушив усі домовленості, взявши мене за дружину.
Що йому порушити обіцянку не чіпати мене сьогодні?
* * *
– Відпустіть мене!
Кричу, коли два бугаї заносять до кімнати. Тримають під руки, я навіть підлоги не торкаюся. Відчайдушно кручусь, намагаюся вибратися. І мало не падаю, коли чоловіки відпускають.
Йдуть геть, грюкнувши дверима. Лаються і називають шаленою, ніби самі не поводяться як дикуни! Кидаюся за ними, але клацає дверний замок. Вони просто закрили мене.
Вкрали та замкнули!
З'явились у готель, висмикнули з ліжка та потягли за собою. Нічого не пояснили. А всі навколо відводили очі та вдавали, що не помічають моїх криків.
Адже я навіть не хотіла їхати в це місто, але тато наполіг. Сказав, що нічого страшного не станеться. Дівчат тут давно не викрадають, таких традицій більше немає.
Щоб він зараз сказав?!
– Я в поліцію заявлю!
Кричу, але у відповідь тиша. Оглядаю кімнату, шукаю щось, чим можна захистити себе. Звичайна спальня, де навіть ножиць немає. Тільки ваза, яку я міцно стискаю у пальцях.
– Поїхали, люба, тобі сподобається, - передражнюю слова батька, часто дихаю, аби не заплакати. – Там гарно, аж дух перехоплює.
І зараз я справді не можу дихати. Задихаюсь від думки, що ще зі мною зроблять. Адже викраденням справа не закінчиться. Мене не для цього привезли сюди.
А для…
– Годі кричати, дівчинко.
Я різко обертаюсь, розглядаю незнайомих жінок перед собою. Вони всі щось тримають у руках: пакунок білої тканини, в іншої таці із солодощами, ще букет червоних троянд.
Тільки одна, найстарша, прийшла без нічого. І саме вона виступає вперед, підходить до мене ближче.
– Треба тихою бути, смиренною.
– Смиренною? Я хочу піти! Вам… Вам викуп потрібен? Я подзвоню татові, він вам заплатить. Щедру суму, якщо ви зі мною нічого не зроблять.
– За тебе вже заплатили, Дільнара. Твоєму батькові.
– Що?
Не вірю. Ні. Батько не дозволив би комусь так забрати мене. Навіщо? Адже він приїхав сюди в гості до друга. На чиєсь весілля, а мене запросив за компанію.
Навіщо йому брати гроші від когось?
Впевнена, що тато вже шукає мене. Дізнався про мою зникнення, звернувся до поліції. Адже вони допоможуть, так? Мені треба дочекатися і не дозволити зі мною щось зробити.
– Відпустіть мене. Живо!
– Дільнара, вияви повагу до старших. Невиховане дівчисько.
– Невихована?
Міцніше стискаю в долонях вазу, а потім відправляю її в стіну. Крихке скло розбивається з дзвоном, дрібними уламками падає вниз. Жінки охають, а я вже тягнуся за другою вазою.
Хай тільки підійдуть.
Але жінки не рухаються. Тільки розмовляють між собою мовою, яку я не розумію. І невдоволено головою хитають. Я теж дуже незадоволена, але їх це не турбує.
– Досить, - старша змахує рукою, зупиняючи мене. – Вияви повагу, Дільнара.
#695 в Жіночий роман
#2591 в Любовні романи
#1249 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 28.02.2023