Тодішня аберація

Провина і відповідальність не давали мені спати. Я обзивав ці безсонні приступи занедбаністю мого існування. Я втрачав і втрачав особистість. А особистість, – вчив нас доцент Горяєв, – це єдність всіх інтенційних актів… А саме вона і відкидалася мною…Бо думав я про Урсулу… Можливо, міркував я знову і знову, це через читання того Золя. Через аберацію його натуралістичної психології…

Я тоді дуже багато думав… А за дурною головою і ногам спокою не було. Я вештався нічним Харковом. Бо що ж мені залишалося.

У воді Лопані таємничились якісь письмена зірок. Ввижалися вони мені дивними написами, по-колу і спіралі… Саме ці нетривкі письмена, думалося мені піднесено і вписані у скрижалі вічності… І, може в них і крився той чаклунський хист. Хист до поезії Урсули, хист до злодійства Свєтчин… А їх любощі до мене – щирий ідеалізм.

Авжеж, кружляло в моїй голові, дівки задовольняють ті мої потреби, яких химерним книжкам ніколи не щастило вдовольнити…

У пам`яті ще стояла Урсула, боячись переступити мій поріг. Вона дивилась тоді на свої боти й кусала спідню губу… І, там же, у спогадах тремтіли куточки вуст Свєткі… Ніби вона намагалася стримати крик чи сміх…

І пливли ці мої роздуми, ущіпливі за водою моєї ріки, немов фатальні карти Таро…

Та злість на самого себе окриляла мене. Мені хотілося стати кращим… Мені кортіло любові. Нової. Справжньої! І серце моє краялося, в шматки… Здавалося, я б і роздарював ті шматки. Так їх було багато… Місто мовчало мені в вуха. А місяць у небі співав гімни із блідо-зелених слів. За словами моєї туги. Бо вже наставав ранок нового дня...

Був порушений якийсь порядок мого існування. А загибель порядку нікому не приносить блага… Здавалося, для мене настав час відсутності усякої цінності… Окрім читання Золя… Це було дивно і ганебно… І раптом із мого дитинства прочитав мені уголос мій дід: Бо не навіки залишає Господь. Але послав горе, і помилує через велику доброту свою...