Глава 41

ГЛАВА 41

Слідом за іншими до мене підійшов і Вейд. Нестерпно захотілося кинутися до нього і сховатися в його міцних обіймах. Але і цей порив довелося придушити. Надягнувши на обличчя спокійний і впевнений вираз, я звернулася до дроу:

– Підійміться з колін і служіть мені так само, як колись служили моєму дідові!

– Які будуть ваші подальші розпорядження, княгине? – звернувся до мене один з них.

А я зрозуміла, що саме він керував обороною. Тримався набагато впевненіше за інших, і всі поглядали на нього з повагою.

– Захопити поплічників колишнього князя, а також його самого. Він все ще знаходиться в замку, – відгукнулася я наскільки могла впевнено.

– Якщо дозволите, княгине, – пролунав демонстративно шанобливий голос Лиса, хоча в його очах я помітила лукаві іскорки, – дехто з нас теж візьме участь у полюванні!

– Не маю жодних заперечень, – я милостиво кивнула.

Сама ж почала віддавати нові розпорядження. Подбати про поранених і поховати вбитих.

Помітила, як Вейд, не кажучи ні слова, кинувся до замку слідом за Скаженим Лисом, послом птерів та іншими, які побажали взяти участь у полюванні на колишнього князя. Серце чомусь тривожно занило. Таким відстороненим було обличчя коханого, коли він навіть не подивився на мене наостанок.

Не в змозі мучитися невідомістю, я теж попрямувала до замку. За мною одразу пристроїлася охорона, назначена тим самим дроу, якого я окремо відзначила.

Поки ми займалися пошуками Аоталя і Саміеля, я, як не дивно, думала зовсім не про них, а про Вейда. І можливе пояснення його дивного відчуження викликало всередині гіркоту. Здається, Вейд вирішив, що тепер, коли клан Тадаран визнав мене правителькою, між нами все скінчено. Простий дізнавач людської раси не пара ельфійській княгині. Він допоміг мене врятувати, зробить все, щоб знешкодити моїх ворогів, а потім піде з мого життя.

Це я раптом усвідомила так чітко, наче мала можливість покопирсатися в його голові. І від цього все всередині буквально вивертало. Занадто добре знала, наскільки впертим буває Вейд.

З важкістю, але все ж таки змусила себе відігнати невтішні думки.

– У вас є ідеї, куди міг подітися Аоталь? – по дорозі запитала я у одного з темних ельфів.

– Можливо, в зал для телепортацій. Але мага-побутовика там все одно зараз немає. Всіх відправили на оборону фортеці.

Я криво посміхнулася. Аоталь був настільки упевнений в артефакті, що навіть не залишив на непередбачений випадок поруч з собою того, хто міг створити звичайний телепорт. Що ж, тим гірше для нього!

Перейшовши на біг, я наздогнала Вейда і Скаженого Лиса. Розповіла їм про припущення темного ельфа щодо залу для телепортацій. Напарник навіть не поглянув на мене і звернувся до темного ельфа, який йшов за мною:

– Покажіть, де цей зал!

Той кинувся вперед, вказуючи дорогу.

Я ж, не витримавши, схопила Вейда за руку.

– Що відбувається? – прошепотіла так, щоб чув тільки він.

– Давай потім поговоримо, – відгукнувся він і висмикнув долоню.

Мені захотілося його прибити! Ну ось чому він такий?!

Так, добре, спокійніше! Не вистачало ще влаштовувати розбірки при такій кількості свідків. Та і першочергове завдання – відшукати Аоталя і Саміеля.

Дружною юрбою ми увірвалися в зал для телепортацій, але нікого там не застали. Перш ніж інші кинулися далі прочісувати замок, я вигукнула:

– Зачекайте! У мене є ідея, як відшукати ці дві голки в стозі сіна, – я посміхнулася. – Вперше в житті знадобиться те, що ми з Аоталем кровні родичі.

– Ти хочеш встановити з ним астральний зв’язок через артефакт? – здогадався Вейд.

Я кивнула і попросила всіх помовчати, щоб я могла зосередитися.

Через деякий час знайома яскрава нитка потягла мене крізь стіни і коридори, щоб виштовхнути в якесь підземне приміщення, де було все необхідне для життя.

Це ж треба, у замку, виявляється, є таємне сховище, де можна відсидітися в разі небезпеки! Аоталь і Саміель перебували там, обговорюючи свої подальші дії. Я деякий час послухала їхні плани. Вони збиралися дочекатися, поки ми втратимо пильність. Потім через підземний хід вийти назовні і пробиратися до одного зі своїх спільників. Що ж, доведеться їх розчарувати!

Уважно вивчивши дорогу до підземного сховища, я повернулася у власне тіло. Виявила себе в обіймах Вейда, який дбайливо мене підтримував. На кілька секунд дозволила собі пригорнутися до нього міцніше. Вдихнула рідний запах, нехай і змішаний із запахом гару і крові. Потім відсторонилася і підійшла до однієї з фресок на стіні. Зрозуміти, де шукати потайний важіль, не склало труднощів. Медальйон богині підсвітив потрібне місце. Вже через кілька секунд я відкрила прохід.

– Постарайтеся не шуміти, щоб не насторожити їх, – попередила чоловіків. – Краще, якщо з нами піде не більше десятка.

Багато хто був незадоволений, що їм доведеться залишитися, але заперечувати не наважилися. Мабуть, мій статус і справді сильно змінився.