Глава 29.1

ГЛАВА 29

Якщо я думала, що вдасться відвернути Лару від теми, яка її найбільше цікавила, то жорстоко помилилася. У який би бік я не повертала розмову, вона врешті все одно зводилася до Скаженого Лиса. Навіть прогулянка по доглянутому, красивому саду губернатора, осяяному останніми сонячними променями, через це не приносила того задоволення, як могла б.

Я повсякчас озиралася на охоронців і Вейда, який приєднався до них. Вони трималися від нас на деякій відстані, щоб не чути розмови. Я ж воліла б зараз перебувати серед них!

Вже не могла чути ім’я Лиса – воно прямо-таки оскомину набило! Лара ж, ніби не помічаючи мого стану, продовжувала розливатися солов’єм про те, що розповість батькові про свого коханого перед самим від’їздом. І що обов’язково переконає, що він справді її пара. Можливо, тоді батько погодиться залишити її тут. Губернатор такий люб’язний і доброзичливий чоловік. Він точно дозволить їй погостювати в своєму будинку довше. До того, як вони з Даміаном офіційно одружаться.

Невже Лара сама не розуміє, наскільки утопічні її мрії?! Та посол Ар-Нір, швидше, власноруч Лиса придушить, ніж допустить такий розвиток подій! І сильно сумніваюся, що сам перевертень буде в захваті, дізнавшись про плани на нього птерки. Мабуть, відразу втече, як тільки вона заведе про це мову. Розважитися з екзотичною красунею – це одне. А одружитися – зовсім інша річ! Особливо з огляду на те, що від такої дружини нічого не приховаєш. Вона розкусить його в одну мить, якщо він стане зраджувати.

Мстиво подумала про те, що навіть хотіла б такого повороту подій. Скажений Лис це цілком заслужив за свої численні любовні пригоди! Але Лару шкода! Вона гідна набагато кращого, ніж цей легковажний гад.

Слухаючи її наче фон, я помітила затишну альтанку і запропонувала пройти туди. Лара не заперечувала. І незабаром ми розмістилися там, милуючись красою саду. Де знаходилися наші супутники, зрозуміти було важко. Якось так розсіялися, що їх навіть не було видно.

З жалем зітхнула, уявивши, як було б чудово посидіти тут тільки вдвох з Вейдом. Навіть просто помовчати, обійнявшись і ні про що не думаючи.

Мої мрії перервав звук кроків на вкритій гравієм алеї. Птерка запнулася на півслові і теж поглянула в той бік. Їй вистачило розуму не говорити на делікатні теми при сторонніх. І я навіть зраділа появі когось іще.

Втім, раділа я рівно до того моменту, як побачила, хто саме прямує до нас.

Кров відлинула від щік, а руки заклякли при вигляді того, про кого я знала тепер, мабуть, занадто багато, щоб зберігати самовладання в його присутності.

Аоталь Тадаран, заворожливо красивий у своєму темно-фіолетовому костюмі, розшитому сріблястими нитками, прямував до нас у супроводі Саміаля Марандара.

Останній навіть не намагався приховати неприязний погляд, спрямований у мій бік. Його майже білі очі світилися якимось потойбічним вогнем.

Аоталь, на відміну від нього, обдарував нас привітною посмішкою. Підійшовши, ввічливо вклонився. Якби я не знала про нього правди, могла б навіть купитися. Але тепер його вигляд викликав лише неприязнь і занепокоєння.

– Яка приємна зустріч! – вигукнув темний ельф. – Ви теж вирішили прогулятися, сарна Ар-Ніл? І вас я радий бачити, здається… е-е-е… пані Фаррен.

Я кивнула, не в змозі вимовити ні слова. Лара окинула дроу настороженим поглядом, але зобразила ввічливу посмішку.

– Так, ми вирішили трохи подихати свіжим повітрям перед вечерею, – відгукнулася вона.

– Сподіваюся, чарівна пані Фаррен теж буде на ньому присутня? – поцікавився Аоталь.

– Не думаю, що це зручно, – пробурмотіла я. – Я займаю не настільки значуще становище в суспільстві, щоб сидіти за одним столом з такими високопоставленими особами.

– Похвальна скромність! – промовив чоловік. – Але, гадаю, чистокровність вашого походження ставить вас нарівні з аристократами-людьми, – він з легким презирством скривив губи, даючи зрозуміти, що сприймає людей нижче за найбіднішого ельфа.

Довелося докласти чималих зусиль, щоб не виказати свого ставлення до його слів і втримати на обличчі ввічливу посмішку.

– Ви ж чистокровна темна ельфійка. Я не помиляюся? – продовжив він, притулившись до однієї з колон біля входу в альтанку.

По спині пробіг холодок.

– Так, – глухо відгукнулася я.

– Чи можу я дізнатися, з якого клану ви походите?

Питання було поставлено підкреслено рівним тоном. Так, ніби Аоталь запитав з пустої цікавості. Але по надто гострому погляду було зрозуміло – відповіді він чекає з нетерпінням.

– Я не належу до жодного клану, – знадобилися чималі зусилля, щоб стримати тремтіння в голосі. – Мої батьки залишили ельфійські землі ще до мого народження, – збрехала я. – І вирішили жити серед людей.

– Не назвете мені їхні імена? Можливо, я був з ними знайомий.

Відчула, як мою заледенілу руку накриває тепла долоня птерки. Я кинула на неї швидкий погляд і побачила, що вона дивиться з тривогою. Змусила себе посміхнутися, показуючи, що все в порядку, і знову подивилася на Аоталя.

– Гадаю, їхні імена вам нічого не скажуть. Вони людські. Арнольд і Катріна Фаррен. Можливо, колись моїх батьків і звали інакше. Але за більш ніж сотню років вони звикли називати себе саме так.