Глава 13.1

ГЛАВА 13

Вранці в їдальні, куди ми спустилися на сніданок разом, на кілька секунд запанувала тиша. Всі з явною цікавістю розглядали наші бліді після напівбезсонної ночі, але щасливі обличчя, і багатозначно перезиралися.

Хоча їх можна зрозуміти! Вчора ввечері разів п’ять до нас хтось стукав у двері, але ми не відчиняли. А особливо наполегливих Вейд відправляв геть добірною лайкою.

Ми весь день не виходили з квартири, навіть нічого нікому не пояснивши. І, впевнена, що Марібет ще й накрутила всіх, розповівши про мою заяву про переведення з Департаменту, яку відібрав у неї Вейд.

Друзям кортіло дізнатися, що ж між нами з напарником відбувається. І судячи з їхніх виразів облич, цього разу відмахнутися від пояснень не вдасться.

Не встигли ми сісти за стіл, як на нас спрямували цілий шквал запитань.

Вейд скривився і покосився на мене:

– Ти впевнена, що хочеш снідати? Може, відразу підемо на роботу?

Я теж схилялася до цієї думки. Але розуміла, що так просто нас не випустять.

– Ми з Габріелем вже і не знали, як вас прикривати! – випалила обурена Марібет. – Доводилося говорити, що ви на виїздах, коли Бідер чи хтось інший запитував. Хоч би пояснили, що відбувається!

– Дякую, що нас прикрили! – з щирою вдячністю відгукнулася я.

– Але взагалі-то така безвідповідальність на вас обох не схожа, – не вгамовувалася Марібет. – Тож зізнавайтеся, що сталося?

– А я, здається, знаю, – лукаво підморгнула Арлін. – Вчора, судячи з усього, було бурхливе з’ясування стосунків і не менш бурхливе примирення.

Я з докором поглянула на подругу, і вона відповіла невинною посмішкою.

– І нічого таку чудову новину приховувати від друзів! – додала вона.

На нас жадібно витріщилися кілька пар очей. Я вже хотіла щось сказати, але Вейд несподівано мене випередив:

– Так, ми тепер разом. Сподіваюся, на цьому все?

Я настільки була вражена тим, що він сам оголосив про це, що деякий час мовчала, дивлячись на нього так само, як і решта. У німому здивуванні.

Втім, воно майже відразу змінилося радісними вигуками з усіх боків.

Марібет у пориві почуттів навіть зі свого місця підхопилася і по черзі нас обійняла. Ліндсі ж хмикнув і промовив:

– Та тут навіть цілковитому йолопу було б очевидно, що цим все закінчиться.

– Щодо йолопа навіть сперечатися не буду, – уїдливо сказав Вейд. – Якщо мова про тебе.

Я мимоволі посміхнулася. Коханий у своєму репертуарі! Чекати від нього особливих церемоній з навколишніми не варто.

– Ми вимагаємо подробиць! – зажадала Марібет, яка повернулася на місце.

– А ось без цього ми точно обійдемося! – пробурмотів напарник.

– І що ти тепер до Ленори переїдеш? Або вона до нас? – і не подумала вгамовуватися дівчина.

Ми з Вейдом переглянулися. Про це ніхто з нас ще навіть не замислювався.

– Взагалі-то ми тільки зійшлися, – обережно сказала я. – Тож поспішати не варто.

– Тут ти права! – підтримала Арлін. – Не кожна пара витримує випробування спільним життям.

– А з огляду на характер мого брата, – підтримала її Марібет, – то випробування буде втричі складнішим! – вона розсміялася у відповідь на кілкий погляд Вейда. – Та годі тобі, братику, не злись! Я ж тебе все одно люблю!

– Так, ще одне слово про наші з Ленорою стосунки – і я за себе не відповідаю, – похмуро заявив він.

Марібет закотила очі, але замовкла. Принаймні на якийсь час.

Далі розмова продовжувалася в зовсім іншому ключі. Але на нас раз у раз усі поглядали. І я розуміла, що новина неабияк вразила друзів.

Вейд досить швидко розправився зі сніданком і запитально поглянув на мене.

– Ти ще довго?

І куди тільки поділася вчорашня душевність і делікатність?

Хоча, напевно, навіть добре, що він не намагається зображати переді мною ідеального хлопця, аби тільки догодити. Адже це було б лицемірством. Та і мені Вейд подобався таким, яким є. Якщо, звісно, не переходив межу у своїй впертості та грубості.

– Можеш почекати мене на вулиці, – посміхнулася я йому.

– Оце вже ні! А то знаю я їх! – похитав головою Вейд. – Без мене відразу накинуться на тебе з розпитами. І це затягнеться не менше ніж на півгодини.

Я знову посміхнулася. Та і взагалі спіймала себе на думці, що сьогодні хочеться це робити постійно. Настрій був чудовий. А день здавався вдвічі яскравішим, ніж зазвичай.

На роботу йти взагалі не хотілося. Я воліла б погуляти містом разом з Вейдом. Посидіти в якійсь кав’ярні, поспілкуватися. А потім повернутися додому і не вилазити з ліжка до наступного ранку.

Але я розуміла, що крім особистих справ, є ще й службові обов’язки. Ми з Вейдом і так на них вчора найобурливішим чином начхали. Втім, про це я точно не шкодувала!