Глава 12.1

ГЛАВА 12

За моєю спиною пролунав якийсь уривчастий видих Вейда. Він з трудом промовив:

– Ти хочеш поїхати з Барміна?

– Так буде краще, – відповіла я, так само не дивлячись на нього.

Очі буквально пекли від сліз, що до них підступили. Але мені неймовірним зусиллям волі якось вдавалося стримуватися.

– Я знав, що цим все закінчиться, – глухо сказав Вейд.

І тут мене прорвало!

Гнів і образа виплеснулися назовні, змушуючи обернутися і поглянути на чоловіка, який розбив мені серце. Того, хто зробив набагато болючіше, ніж будь-хто до нього. Навіть від зради Бейлі не було настільки важко!

– Ось тільки не треба цього, Вейд! – криво посміхнулася я. – Не потрібно знову звинувачувати когось у тому, що нічого не вийшло! Цього разу не тобі розбили серце. Це ти розбив моє! Всадив ніж по саме руків’я. Ще і провернув для вірності кілька разів. Ти навіть не захотів боротися за своє щастя. Волів відразу від нього відмовитися. Викинути як непотрібний мотлох. А я... Я просто не можу тебе більше бачити! Краще взагалі відмовлюсь від усього. Від роботи, яка мені подобається, від можливості залишатися поруч з друзями. Але знаходитися і далі так близько від тебе – вище за мої сили! Не хвилюйся, я не буду більше тобі нав’язуватися. І ти вже пробач за цей спалах емоцій! Просто я не могла не висловити наостанок того, що відчуваю. На відміну від тебе, я не боюся це робити. Мені буде дуже важко забути тебе, вирвати це кляте кохання з серця. Але я зроблю все, щоб це колись сталося. Я сильна! Впораюся і з цим, як справлялася з іншими розчаруваннями в житті. Хоча це було, мабуть, найгіршим.

Я болісно посміхнулася і вийшла з кабінету, гордо піднявши голову і розправивши плечі.

Втім, варто було за мною зачинитися дверям, як удавана бравада миттю зникла. І я помчала коридором щодуху, немов за мною гналася ціла орда орків. Не звертала уваги на співробітників Департаменту і відвідувачів, які зустрічалися по дорозі і проводжали мене здивованими поглядами.

Тільки біля приймальні пана Бідера зупинилася і перевела подих, щоб увійти туди не такою розпатланою.

Марібет запитально підняла брови, побачивши мене.

– Ти щось хотіла, Ленора?

– Дай, будь ласка, аркуш паперу і перо, – здавлено попросила я.

Марібет простягнула необхідне, здивовано дивлячись на мене. Було видно, що вона хоче розпитати про причину моєї дивної поведінки. Але щось у виразі мого обличчя її зупиняло.

Я швидко написала заяву на переведення в інший Департамент і попросила передати пану Бідеру разом з іншими документами, які Марібет буде нести йому на підпис. Дівчина, прийнявши папір, пробігла його очима і мимоволі скрикнула:

– Ленора, та що сталося?!

– У брата спитаєш, – криво всміхнулася я і попрямувала до виходу. – Так, і поки я не отримаю відповіді від пана Бідера, на роботі мене не буде, – сказала наостанок перед тим, як вийти. – Проведи це, будь ласка, як відпустку за свій кошт.

Услід мені не долинув жоден звук. Марібет, мабуть, була надто приголомшена.

Я поспішила покинути Департамент і, нічого не бачачи і не чуючи, рушила вулицею в напрямку дохідного дому. У вухах стояв надривний гул. А в пам’яті знову і знову прокручувалася розмова з Вейдом.

Чи правильно я вчинила? – промайнула раптом думка. Чи варто відмовлятися від усього через чоловіка, який розбив мені серце? Адже можна було попросити у Бідера дати іншого напарника. Залишитися в Департаменті, до якого звикла, бути поруч з друзями.

Але щось всередині відгукнулося гірким усвідомленням: це тільки подовжить агонію. Буде неймовірно важко знаходитися поруч з Вейдом, нехай навіть рідше, ніж зазвичай. Сам його вигляд викликав занадто сильні, а тепер ще й болісні почуття. Краще вже опинитися якнайдалі!

Добравшись до своєї квартири, я зачинила двері на ключ і впала в крісло у вітальні. Деякий час сиділа так, відчуваючи, як все всередині заполоняють гіркота та біль. І навіть не уявляла, що робити, щоб хоч трохи їх придушити.

Погляд впав на шафу з посудом, де самотньо стояла пляшка ельфійського, подарована Скаженим Лисом.

Ось і вихід! – подумала з похмурою посмішкою. Напитися до нестями, щоб хоч трохи забутися! Звісно, постійно я не збиралася вдаватися до такого сумнівного виходу. Але зараз просто не могла інакше. Занадто гострими були відчуття.

Підвівшись, підійшла до шафи і витягла пляшку. Відкоркувала і, прихопивши з собою келих, повернулася в крісло. Наливши вина майже до країв, театрально відсалютувала невидимому співрозмовнику і саркастично проголосила:

– За моє нікому не потрібне кохання!

Потім одним махом осушила і задоволено посміхнулася. Вино і справді виявилося чудовим. Скажений Лис таки в цьому розуміється!

Звичайно, я б воліла насолодитися чудовим смаком з більш приємного приводу, але склалося як склалося. Я знову налила собі вина і зробила великий ковток.

По тілу розтікалося приємне тепло, а жахливе напруження почало відпускати. Хоча разом з тим до того напівпридушені емоції проривалися назовні з новою силою. Стало так себе шкода, що я більше не змогла стримувати сльози.