Глава 9.1

ГЛАВА 9

Ніколи ще я з таким нетерпінням не чекала вечора! Коли нічого не робиш і тільки валяєшся в ліжку, час тягнеться нескінченно.

Нехай Арлін і складала мені компанію, але розмовляти навіть з нею не дуже хотілося. Короткочасний спалах сильних емоцій після розмови з Ріаганом повністю знесилив. Тож я то занурювалася в сон, то прокидалася і пила відвари, які підносила подруга, то просто тупо дивилася в стелю.

А ще весь час прислухалася до звуків ззовні, сподіваючись почути знайомий голос. Без Вейда почувалася так, ніби мені не вистачає чогось важливого, що робить моє життя повним. І хоча ми бачилися не так давно, але цілий день, проведений без нього, здався нестерпно тоскним і сірим.

Тож коли в двері квартири постукали, я різко сіла на ліжку.

Зручніше притулившись спиною до узголів’я, з надією спрямувала погляд на вхід до спальні. З вітальні почулися приглушені голоси Арлін і того, хто прийшов. І навіть не розрізняючи слів, я впізнала знайомий тембр і відчула, як серце прискорює свій ритм.

– Ну, як ти тут? – у звичній безцеремонній манері запитав Вейд, нарешті, проходячи до спальні.

З-за його плеча маячила лукава фізіономія Арлін, яка багатозначно підморгнула мені. Я вдала, що не помітила цього, і посміхнулася напарнику.

– Вже набагато краще. Слухай, може, мені ні до чого сидіти тут цілих п’ять днів? – благально простягнула я. – А то я вже від нудьги на стіну лізти готова!

– Ну, дякую! – почувся ображений голос подруги. – Це так тобі моя компанія подобається?

Я зітхнула.

– Ти ж знаєш, що тобі я завжди рада. Просто не можу цілодобово сидіти без діла.

– Це Вейд на тебе погано впливає! – заявила Арлін. – Заразив своєю маніакальною тягою до роботи. Відпочивати теж потрібно!

– Але не тоді, коли залишилася невирішеною ціла купа справ! – заперечила я, не зводячи очей з напарника.

Але той мене не підтримав і категорично відрізав:

– Ні. Будеш лежати тут стільки, скільки сказала Олівія. І крапка!

– Тиран! – буркнула я. – Тоді хоч розкажи, як у тебе день минув. Є успіхи в розслідуванні?

По похмурому обличчю Вейда я зрозуміла, що особливих успіхів немає. Та і взагалі він виглядав втомленим. Мабуть, день видався важкий, особливо з огляду на розбірки з вампірами. Скільки ж у нього Бідер крові випив через те, що сталося?! Теж ще той вампірюга!

– Все нормально, – пробурмотів Вейд, явно не бажаючи обтяжувати мене цим зараз, коли я, на його думку, потребувала відпочинку. – Розберемося.

– А Габріель як? – втрутилася Арлін, поки напарник йшов до крісла біля мого ліжка і влаштовувався в ньому, блаженно витягуючи ноги. – Справляється?

– У міру сил, – коротко сказав Вейд. – Але він не дізнавач, тож могло бути і краще.

Як завжди, особливою делікатністю не відрізняється! Я подумки хмикнула, дивлячись на спохмурніле личко Арлін. Вона явно сподівалася на похвалу на адресу чоловіка.

– Гаразд, – сказала вона. – Зробити тобі чаю?

– Буду вдячний, – не став відмовлятися Вейд.

Поки Арлін клопотала в іншій кімнаті, готуючи йому чай, я зі співчуттям запитала:

– Втомився?

– Ні, все нормально! – повторив напарник очевидну брехню.

– Ти хоч щось сьогодні їв?

Він промовчав. І я зрозуміла, що, мабуть, якщо зранку і закинув в себе щось, то далі так і ходив голодний. Але нізащо не зізнається! Тож коли Арлін повернулася з чашкою чаю і вазочкою з печивом, попросила:

– Ти не могла б принести ще щось поїсти? А то апетит розігрався, – попросила я, дивлячись, з якою жадібністю Вейд накинувся на частування.

Арлін з розумінням хмикнула і вийшла. Повернулася через десять хвилин з тецею, на якій парувало м’ясне рагу і видавали чудовий аромат пиріжки. Все явно приготовано пані Мідіган.

Арлін поставила тацю на столик поруч з ліжком і заявила:

– Гаразд, залишу вас поки що. Піду погляну, як там Габріель. Напевно, він теж ще не вечеряв.

– Ти нам вже не знадобишся, – заявив Вейд. – Далі я сам подбаю про Ленору.

– Яка у тебе самовіддана нянька! – не забарилася підколоти Арлін. – Ти хоч би трохи відпочив!

На неї кинули нищівний погляд. І подруга поспішила піти, поки Вейд не висловив ще щось на додачу.

– Давай, я погодую тебе, мабуть, – невпевнено сказав напарник, дивлячись на їжу на столику.

– Взагалі-то це я для тебе попросила, – зізналася я. – Адже ти голодний!

– Я поїв у таверні, – заперечив він.

– І коли це було? – хмикнула я.

Він скривився.

– Ну ось чому ти так не бережеш себе? – я зітхнула. – І на відміну від тебе, для мене має значення, як ти почуваєшся. Тож їж, поки не охололо!

Повагавшись, Вейд все ж таки наблизився до столика і взявся за їжу. Я ж ловила себе на тому, що на обличчі з’являється розчулена посмішка. А ще шалено хочеться простягнути руку і погладити його по голові. Як вперту дитину.