Одного разу  він  розбудив Айвела до світанку і повідомив, що коні вже осідлані.  

Нічну варту він попередив,  що їде оглядати північні кордони. А чому так рано? Щоб встигнути повернутися до сутінків, до великої королівської ради.

– Яка подорож? – запитав сонний Айвел, сідаючи на ліжку. 

– Скоро дізнаєшся. Тільки пам'ятай – нікому ні звуку. Тобі я довіряю.  І одягнися так, щоб було легко й зручно...

– А їдемо  куди? – пробурмотів Айвел незадоволено.

– До Снігової Пустки.

Айвел дуже здивувався, але погодився, бо не звик перчити братові.

На подвір'ї блідо-золотою плямою горів один-єдиний смолоскип, а за воротами розливалася така темрява, що важко було розрізнити, де ліс, а де небо.

– І що   ти хочеш знайти у  пустці? – запитав Айвел, застрибуючи в сідло.  

– Хочу дещо перевірити. Дещо дуже важливе. Не питай поки що, – таємниче посміхнувся Айвір.

Коли ліс став рідшим, коні поскакали чвалом. 

До Снігової пустки шлях не близький. А довга відсутність – привід задуматися.  

Айвел трохи притримав жвавий біг свого коня. Аівір зробив те саме, бо зрозумів –  брат бажає йому щось сказати.

– Не подобається мені твоя затія.  Якщо не повернемося до вечора, виникнуть питання.  Хіба ти забув, що ми маємо бути присутніми на королівській раді?

– Встигнемо!  – відповів Аівір переконано.

– До Пустки два дні шляху. А ще назад повернутися.

–  Скористаємося магією...  

– Магією?  Якщо стане відомо...

– Не стане. Я знайшов спосіб.  Головне – від'їхати подалі. Тож не будемо витрачати час на балачки!

І вони поскакали ще швидше. Навчені коні петляли лісом, спритно ухиляючись від гілок, які  раз у раз вискакували з темряви. 

Скоро енергія міста зовсім перестала відчуватися.  А інших поселень у напрямку північного кордону не було.

Аівір зупинив коня на краю лісу, біля великого круглого каменю, який позначав, що кордон ельфійських земель уже недалеко. 

– Ось тут перейдемо.

– Куди?

– Прямо в  серце Снігової   пустки. Там усе й дізнаєшся.

– Чи не занадто близько від міста? – засумнівався Айвел, – Можуть вловити вібрації. Не забувай про хранительку стародавніх  рун. Її сила...

– Я застосую таке заклинання, яке не залишає слідів, – нетерпляче перебив його Аівір.

– Але ти ж портал збираєшся відкривати? Маєш намір схлопнути простір? А в Інвіги нюх на такі штучки!

– Портал? Та нізащо! Енергія порталу розтане лише через кілька днів, а нам уже сьогодні доведеться бути в головному палаці. І кожен, кому це цікаво, зрозуміє, що ми портал відкривали... Є інший шлях. –  Аівір збуджено посміхнувся, – Його  Інвіга не відчує. Гарантую!

– Який? 

–  Не дарма ж я  частенько  подорожував сусідніми землями! І  під час подорожей тих дечому навчився.  Звісно, в магії захисту і великих змін ельфам немає рівних, але ось те, що стосується  побутової магії, начебто непомітної і ненав'язливої... У цьому трольди – великі майстри.   А змії-перевертні теж   добре знають, як прокладати таємні шляхи...   Місяця немає, це добре, – Аівір подивився на чорне, густе  наче кисіль, небо, – Ніхто нічого не дізнається. Коней залишимо тут... Наш похід не займе багато часу.  

І він обережно поплескав долонею по відполірованій сонцем і вітром поверхні каменю.

Айвел не завжди схвалював вчинки брата, але незмінно допомагав йому, оскільки той  ніколи не переходив межі дозволеного. 

До того ж, він не до кінця вірив у те, що з цієї затії вийде щось путнє. Швидше, йому просто було цікаво, як у дитинстві, пізнавати нове поруч з Аівіром.