Розділ 1: Межа світів

Холодний осінній вітер зривав останнє листя з дерев, оголюючи темні гілки, схожі на кістляві пальці. На годиннику було за північ. Двадцятирічна Софія ледь переставляла втомлені ноги, повертаючись додому порожньою вуличкою. Цей день видався надзвичайно важким: за спиною залишилися останні студентські іспити, захист дипломної роботи та довгі роки навчання. Вона так мріяла нарешті виспатися і почати нове, доросле життя, що геть втратила пильність.

Раптом з темного провулку, що пахнув вогкістю і тютюном, виринула кремезна постать. Не встигла Софія збагнути й озирнутися, як важка рука грубо схопила її за плече, а інша затумила рот.

— Тихо, красуне, не кричи, — пролунав над самим вухом хрипкий, хижий голос.

Серце Софії провалилося у прірву. Паніка спалахнула в крові гарячою хвилею. Вона з останніх сил спробувала вирватися, вдарити нападника ліктем у живіт, але той лише сильніше стиснув лещата своїх рук. Повітря закінчувалося. Світ навколо почав стрімко темрявіти, перетворюючись на суцільний чорний вир. Останнє, що вона відчула — це різкий ривок вперед і дивне, неприродне відчуття падіння в нікуди, наче земля розверзлася під ногами.

Темрява тривала вічно, а потім різко змінилася осліплим, м’яким світлом.

Софія різко розплющила очі й важко задихала, хапаючись за груди. Вона очікувала побачити асфальт, брудний провулок або обличчя нападника. Але натомість під нею була не тверда земля, а густий, прохолодний туман, що світився тисячею дрібних блакитних іскорок. Повітря тут пахло не міським димом, а чимось неймовірним — дощем, озоном і розквітлими дивними квітами, яких Софія ніколи в житті не бачила.

Вона озирнулася і затамувала подих. Замість звичних бетонних багатоповерховавинок навколо неї здіймалися велетенські дерева з прозорими стовбурами, всередині яких мерехтіли живі вогники. Небо було бузкового кольору, а замість одного звичного місяця на ньому спокійно світилося три сріблясті супутники.

— Ого, здається, цього разу ти впала просто нам на галявину, — пролунав поруч дзвінкий, дещо здивований голос.

Софія різко обернулася. Неподалік від неї стояла дівчина її ж років. Вона була одягнена у дивний, але дуже красивий одяг із тканини, що переливалася всіма кольорами веселки, а на її голові ледь помітно тремтіли довгі, витончені вушка, схожі на крила метелика. Дівчина тримала в руках кошик із блискучими плодами і з цікавістю розглядала незване гостю.

Софія мовчки дивилася на неї, не вірячи власним очам, і нарешті змогла вичавити з себе запитання: — Д-де я?.. Хто ти?

Незнайомка лагідно усміхнулася, поклала кошик на м'яку траву і зробила крок назустріч: — Мене звати Ліра. Ласкаво просимо до Еларіусу, людино. Ти в іншому світі. А тепер розкажи краще, як тобі вдалося сюди потрапити крізь завісу?