▿ 38 ▵

Біля очисних вони побачили Зорянову «шкарабайку», яка стояла перед входом у тунель. Вона являла собою гібрид пікапа і антигравітаційної платформи, виконана за останніми модним тенденціями і пофарбована у сірий металік.

— А тут досить мило, — озирнувшись, сказав Мілан. — Якось раніше очисні в мене асоціювалися з брудом і хаосом. Принаймні в Річковому порту ситуація зовсім не така.

— Там набагато більше жителів і нема Лялечки, — посміхнувся Тео і жестом запросив Мілана йти за ним.

У коридорі горіло світло, однак у кімнаті персоналу ні Лялечки, ні Зоряна не було, проте стояв ящик з провіантом, тож Тео дістав з нього печиво, розпакував і пригостив Мілана.

— Дякую. Думав, що дочекаюся обіду на фермі, але прогулянка за місто забрала забагато сил. Вуглеводи зараз дуже доречні.

— Це точно, — погодився Тео, надкусивши печиво.

— Зізнаюся, я очікував інших результатів від прогулянки на станцію, а ти?

— Я взагалі не знав, що буде. Сподівався отримати відповіді, але з’явилося ще більше питань. Побачити там тіло лікарки й дізнатися, що то Агнешка Кубіяк — цього я точно не очікував. Навіть побачивши там професора я б так не зди... — Тео замовк.

— Що? — Мілан насторожено поглянув на нього.

— А що, як нападники сприйняли Маріїного чоловіка за професора Кузана?

— Вони схожі?

— Не дуже, але спільні риси є: невисокі, худорляві, з пишною сивою шевелюрою. І Маріїного чоловіка теж пришпилили до стіни, як і Агнешку.

— Гм... — Мілан замислено поглянув у простір перед собою і відкусив печиво. — Цікава думка. Але чому так, а не спопелити на місці?

— Щоб мучилися, не маючи змоги звільнитися.

У коридорі почулися кроки й голоси — Лялечка й Зорян ішли до них.

— Як справи? — посміхнувся Мілан, коли кіборг з’явилася у дверях.

— Досить добре. Тепер я можу знімати свій чіп, а ще Зорян пообіцяв замінити мені руки, але не тут, бо все необхідне обладнання у Річковому порту, як і ще деякі ідеї мого вдосконалення.

— Чудово! Радий, що ви знайшли спільну мову! — закивав Мілан.

— До речі, про Річковий порт, — Тео поглянув на неї спідлоба, — є ідея...

Вислухавши пропозицію з прискорення доставляння роботів-бджіл, Лялечка її підтримала.

— От тільки один дроїд не впорається. Потрібно два, щоб одразу ж забрати обидва контейнери.

— Ти казала, що вдосконалила систему керування — зараз можна її і випробувати.

— Хороша ідея, — вона розвернулася й пішла до другої кімнати.

Мілан і Зорян зацікавлено спостерігали, як вона почепила датчики на Тео, вклала йому до рук джойстики й одягнула шолом.

— А штучний інтелект не помітить нашого проникнення? — запитав Тео.

— Не помітить. Ми зараз заходимо у внутрішню мережу поліції.

— Але він вмикав запис мого голосу.

— Саме так, запис. Запис, який він узяв у звіті про нетипові події. Вони так і не зрозуміли, звідки той голос лунав. Не хвилюйся. Я контролюватиму ситуацію, у разі чого, сама тебе від’єднаю. Зараз головне навчити тебе ходити.

— А літати буде не легше? Знаєш, тетраедри використовували такі невеличкі антигравітаційні платформи, щоб...

— Ходити, — повторила Лялечка й увімкнула шолом. — Всі антропоморфні дроїди Північною брамою ходять. Не треба привертати зайву увагу.

— Добре. Ганьбитися — так до кінця, — зітхнув Тео.

Проте, на його подив, ганьбитися не довелося. Вдосконалена система вимагала від нього більше рухів і концентрації. Намотавши по арсеналу чимало кіл і потренувавшись підіймати вантаж, Тео лишився задоволений своїми успіхами. Не все пройшло гладко, та все ж він упорався.

Мілан і Зорян через екран спостерігали за тим, що він бачив, вражено коментуючи картинку і панель характеристик, що випливала, коли він затримував на чомусь погляд.

— Крута система. Ніколи не бачив, щоб людина керувала дроїдом одна... але там же два модулі! — сказав Зорян, коли Лялечка і Тео закінчили. — Як ти це зробила?

— Просто Тео добре тримає баланс.

— Так, але технічно... як?

— Коли мінятимеш мені руки, розкажу, а зараз мушу повертатися до Рози, адже Уні потрібно йти відчиняти бар. На світанку привезете сюди Тео. Він нечіпований, йому не можна до міста, до того ж він вміє керувати дроїдом. А ви вдвох вирушите до Північної брами на твоїй машині, — вказала вона на Зоряна. — До неї контейнери точно влізуть. І там зустрінемося у парку навпроти відділку поліції.

— Може, краще все зробити не в них під носом? — засумнівався Зорян.

— Там завжди людно, це ідеальне місце.

— Добре, — погодився Зорян, хоча був незгоден. І ще він боявся. Дуже.

Після запеклої вечірньої битви з козами, у результаті якої церковники знову були покусані, вечір на Маріїній фермі минув доволі тихо: хтось засів досліджувати привезені зі станції комп'ютери, хтось зайнявся напівсферами, а Тео відмовився від обох занять і пішов до теплиці. Єдине, що його цікавило, це голограф, аби дізнатися про Мартин стан, але... супутник того вечора над Долиною не пролітав. Мабуть, треба було зв’язатися з Річковим портом від Лялечки, але чомусь посоромився попросити Мілана зв’язатися з кимось із церкви.

Споглядаючи зоряне небо, Тео задрімав. Йому снилася безсенсова мішанина з минулого й теперішнього. Він прокидався, ходив теплицею, лягав і знову поринав у тривожні сни. Коли Діоніс на світанку прийшов його будити, то Тео не спав, блукав теплицею, а голова від безсонної ночі розколювалася.

— Виглядаєш не дуже. Не спалося?

— Намагався, але якось не склалося.

— Це через нерви. Ходімо, заварю тобі трав’яний чай.

— Мені б кави...

— Щось вигадаємо, ходімо.

Мілан і Зорян вже снідали, коли вони зайшли до кухні. Тео апетиту не мав. Він випив чай, випив каву і поплівся за іншими до машини.

— Чому без настрою? — запитав Мілан, сівши в салон. — Зорян не виспався поруч зі мною на дивані, а ти чому? Ти ж у теплиці взагалі сам був.