▿ 33 ▵

Тео провів поглядом машину, у якій Лія повезла Марту з мамою, і пішов до сусіднього будинку, де знову «ожили» штори. Він оминув запарковану перед ґанком малу платформу і зайшов через центральний вхід. Прочинивши двері, сподівався почути гамір, але його зустріла дзвінка тиша.

Пройшовши до вітальні, побачив Аяна і Боба, що сиділи на диванах, на диво, без склянок.

— О, Тео, — втомлено всміхнувся Аян, поглянувши на нього. — Проходь, сідай. Як там Марта? Тримається?

— Тримається, — відповів той, підійшовши ближче, — а ви що, не їдете на прощання?

— Їдемо. Ада з Марго вже пішли будити тих, хто поїде. Як розумієш, не всі дітлахи можуть показатися на людях, — зітхнув Аян.

— Так. Щось ви обоє без настрою, щось сталося? — насторожився Тео.

— То йому після Людмилиних вчорашніх розповідей все ніяк не розвиднюється, — пояснив Боб.

— Не те, що не розвиднюється... Якось важко на душі стало. Скажи, а той твій професор Кузан, якою він був людиною?

— В сенсі?

— Ну, як він до вас ставився? Те, що аналізи ви здавали регулярно, і що вас там важили, міряли, крутили, заморожували й підсмажували, то зрозуміло, а ще щось було?

— Чому питаєте?

— Хочу зрозуміти, чи він був таким фанатичним вченим, чи... можливо, у нього були інші причини присвятити своє життя проєкту.

Така розмита відповідь Тео не задовольнила, але, знизавши плечима, відповів:

— Нормально ставився. Я б навіть сказав, що іноді зовсім не як до піддослідних. Він іноді приходив в бокси, розмовляв, розпитував про різне.

— Про що саме?

— Про родину, в кого була, про захоплення, роботу, ставлення до тієї чи іншої події.

— З тобою розмовляв?

— Так.

— І про що?

— Про батьків, брата, про те, як я вчився у школі, про баскетбол, навчання в універі, про ту мою нічну поїздку до магазину... та про багато чого. Коли сидиш більшість часу сам, то радієш будь-якому спілкуванню.

— Тобто... ви всі були по-одному?

— Так.

— А на прогулянки вас що, не виводили?

— В’язнів виводили по вісім людей, не більше. Добровольців у пересуванні не обмежували.

— Ага... А для чого йому була вся ота інформація?

— Не знаю, може, йому було просто нудно?

— Може. Про щось ще говорили?

— Про історію, філософію....

— Ти вчився на історичному чи філософському?

— На юридичному, хотів бути адвокатом. У мене колись був добряче підвішений язик, а потім... ну, ви знаєте, не склалося, але філософія у нас викладалася, і для підтримки бесіди моїх знань цілком вистачало.

— І на які теми ви філософствували?

— Та різні, — Тео поглянув на сходи, на яких досі ніхто з дітей не з’явився. — Може, варто їх поквапити? Запізнимося.

— А ти не поспішай, бо ще встигнеш, — гмикнув Боб із притаманним сарказмом.

— Може, поясните, що відбувається?

— Все вже давним-давно відбулося. Просто ми з Бобом вчора тільки склали всі пазли разом... І все ж було перед очима...

— Що саме??

— І проєкт «Синтез», і проєкт «Кіборг» були складовими значно масштабнішого задуму — «Нова генерація». І оті антенні поля на півдні, які смажать іоносферу над нашими головами, також його частина.

— І якою була мета створення «Нової генерації»?

— Благо людства, — гірко посміхнувся Аян, — піду таки щось вип’ю... — він підвівся й пішов до кухні.

Тео перевів питальний погляд на Боба.

— Не дивися на мене так, це Аяна почуте накрило, а мене, як людину із моральними цінностями сумнівної якості, озвучення чергової теорії змови особливо не чіпляє.

— Якої змови?

— Та все як завжди: зібралася купка ідейних товстосумів, начиталася різних розумників і вирішила покращити людство й планету. Землю — перекроїти, а от з людьми не могли визначитися: змінити їх генетично чи вдосконалити за допомогою технологій, тому вирішили дослідити перспективи обох напрямків. Так з’явився «Синтез» і програма кіборгів. Справа почалася, але потім вони там між собою всі пересварилися, кожен почав тягнути ковдру на себе і... маємо те, що маємо: зранену планету і глобалізовані залишки людства, яке так і не вдалося покращити до рівня надлюдини.

— Їхньою метою був... уберменш? — скривився Тео. (Німецькою Übermensch.)

— Звідки мені знати? Це ж ти з професором бесідував, а не я, — гмикнув Боб, потім повернув голову у бік кухні й гукнув: — Аяне, і мені прихопи!

Тео важко опустився в крісло і ошелешено втупив погляд у підлогу.

— Не знаю, чи планувала Людмила розповідати нам аж такі подробиці, але Боб почав розмірковувати про релігії, і що не було потреби вигадувати нову, адже є купа старих, — сказав Аян, повернувшись до вітальні з двома склянками, одну з яких простягнув Бобу. Той взяв, відпив і задоволено посміхнувся:

— А вона мені каже: «Жодна з них нам не підходить, бо ми інші, і тому нам належало створити нову».

— Ну... по Ніцше надлюдина дійсно сама є творцем власних цінностей, — замислено кивнув Тео. — Професор любив його. Іноді ввечері приходив до мене в бокс і ми з ним до ранку могли розмовляти про Ніцше. Бувало, що сперечалися, але більше висловлювали своє бачення.

— Наприклад?

— Ну... Ніцше стверджував, що надлюдини ще не було, її необхідно виростити, і в цьому полягає основна мета людства. Це твердження дуже подобалося професору. Надлюдина — це людина, в якій гармонійно поєднуються фізична досконалість, моральність і інтелект. Кузан вважав, що тіло — основа, якщо людина матиме якусь травму чи ваду, то це суттєво вплине на її мораль та інтелект. Він часто це повторював і дуже пишався, що його вірус усуває всі тілесні недоліки.

— І вдосконалює, — додав Боб. — Але з трьохсот піддослідних в’язнів лишилося менш як дві сотні, а ті сотні, на яких проходило тестування до вас, померли майже всі.

— Звичайні люди — це початковий матеріал, необхідний для того, щоб створити родючий ґрунт для вирощування надлюдини, — беземоційно сказав Тео. — Людина — це канат, натягнутий між твариною та надлюдиною. Канат над Безоднею...