▿ 25 ▵

Щоб не вирячатися на Міланову руку, Тео перевів погляд на карту і вдав, що зацікавлено її розглядає. Треба діяти розважливо. Шанс, що подряпина справді була поверхневою і слід від неї на шкірі таки можна знайти при уважному розгляданні, значно вищий за те, що її там вже нема. Хай би там як, це не остання їхня зустріч, правда згодом з’ясується, тому хапати Мілана за руку зараз точно не варто: можуть виникнути непотрібні запитання. Особливо, якщо подряпина дійсно є. Треба змістити фокус...

— Як давно існує ваша церква?

— Як організація — то років тридцять, а до того були люди, що об’єднувалися довкола нашого лідера. Можна назвати його нашим пророком.

— І де він... пророкував? Можна ж так сказати?

— Можна. Тут, у Долині.

— І наскільки великою церква стала за цей час?

— Ти питаєш про кількість вірян чи...

— І про кількість, і про поширення.

— Вірян — близько мільйона. Якщо хочеш знати точну цифру, то це до моєї сестри. Усіма бюрократичними питаннями зараз займається вона.

— А хто це робив до неї?

— Мама, проте Ярослава, як на мене, справляється значно краще. Результати помітніші. Настирна до нестями.

— Мама відійшла від справ?

— Від цих — так, зайнялася іншими, — посміхнувся Мілан, безтурботно гойдаючись на кріслі з боку в бік. — Хочеш ще щось запитати?

— Ваша церква має осередки у всіх чотирьох Брамах?

— Так.

— Коли ми з Лялечкою намагалися подивитися погоду на півдні, то нас пустило тільки до цього місця, — Тео підійшов до карти й показав на північ колишньої Африки. — Далі вимагало пароль. Чи знаєш ти чому?

— Мабуть.

— Ти мені не скажеш, — констатував Тео.

— Можливо, колись, але не зараз. Я тебе погано знаю. Звісно, є натяки, що тобі можна довіряти, адже ти не маєш чіпа, ходиш із чужим браслетом, заходиш до мережі, водиш дружбу з норовливим кіборгом, гуляєш із розкутою поліціянткою, а також є родичем людини, яка... не на боці Ради Корпорацій, назвімо це так. Тобто ти — не друг наших опонентів, ну, але... для довіри цього недостатньо, згоден?

— Згоден.

Двері різко відчинилися, і до кімнати влетіла Ярослава. Побачивши, що в приміщенні хтось є, вона зупинилася й посміхнулася:

— О, Тео ще тут. Як ваші успіхи?

— Поки що ніяк: Лялечка обмірковує на що поміняти інформацію, а ми просто розмовляємо. А як твої?

— Все добре. Про що говорите?

— Про довіру.

— А з чим Тео погоджувався, коли я зайшла?

— З тим, що довіра не виникає просто так і я не маю достатньо підстав, щоб розкрити йому всі свої секрети, власне, як і він мені.

— Як любить казати наш дід, довіра між людьми — це як міст між берегами, — Ярослава присіла за сусідній з братом стіл, — вибудовується вона повільно, цементується діями, укріплюється словами і виконаними обіцянками. На це потрібен час, зусилля і дбайливе ставлення. Вважаю, ви можете збудувати міцний міст, якщо постараєтеся.

— Можливо, — Тео підійшов ближче до карти.

Між піками Великого Хребта добре проглядалася звивиста лінія нижчих гір, над якими, без сумніву, пролітають вантажні судна і транспорт, прямуючи до та з Північної брами. Дельта знаходилася безпосередньо на шляху на південь, якщо летіти прямо, саме тому Аян зміг збити там контейнери...

— Ну, тоді почнімо зі слів. Я припускаю, що на півдні Рада з кимось воює. І цього разу вона використовує не людей, а дроїдів, адже людський ресурс значно скоротився, — сказав Тео, обернувшись.

— Чому ти так думаєш? — запитала Ярослава.

— Вони возять туди запчастини до бойових дроїдів. Багато запчастин. І аразанові батареї, — він поглянув на брата й сестру, увагою яких йому вдалося заволодіти, і посміхнувся. — Рано чи пізно я все одно знатиму, що там відбувається. Дізнаюся або з вашою допомогою, або чиєюсь іще, а аналогія з мостом мені подобається, головне, почати будувати його не на піску.

Ярослава з Міланом перезирнулися.

— Післязавтра в Річковому порту проїздом буде наша мама, — почала вона повільно, поглянувши на брата, чи той не заперечує, і продовжила. — Приходь увечері. Можливо, отримаєш відповіді на свої питання.

— Якщо ти їй сподобаєшся, — посміхнувся Мілан, і Ярослава перевела на брата суворий погляд, під яким він став серйознішим.

До будинку Тео знову повертався на світанку. Дорогою він постійно прокручував у голові все, що почув і побачив цієї ночі. На перший погляд, церква «Семи див» дбає про нужденних, підгодовує їх і влаштовує різноманітні руханки під музику. Як це впливає на віру, він не знав, а от для здоров’я рухатися корисно, тож нічого поганого в цьому нема. Але насправді все це тільки перше враження... Ніхто з тих, з ким він сьогодні спілкувався, не сказали жодного слова про те, у що вони вірять. Чому? Він не справляє враження людини, яка може зацікавитися їхньою релігією? Наступного разу треба буде розпитати, що в них до чого і взяти почитати їхню головну книгу. Вона ж має у них бути? Треба дізнатися їхню догму і доктрину, моральні норми й цінності. Хоча, судячи з того, що про замазану щоку, причетність до неї Лії і саму Лію Мілан відгукнувся без засудження, то до такої поведінки вони ставляться щонайменше терпимо. А Ярослава говорила про узаконену рівність... Схоже, що за останні сто років багато моральних норм посовали, як старі меблі по квартирі.

Церква «Семи див» має відносну автономію і різними методами її розширює, заради чого навіть навернула кількох членів Ради в свою віру. Мабуть, це стало можливим через те, що за сорок років, відколи Рада отримала владу, її склад змінився. Нові члени мають інші погляди на те, що вони мають робити, як, і навіщо. До того ж, як колись казали йому на лекціях в університеті, релігія — це перш за все дієвий інструмент політики, вона є способом так чи інакше керувати людьми. Це велика сила, яка формує суспільство і впливає на кожен аспект життя. А це значить, що церква «Семи див» — теж свого роду корпорація.