▿ 13 ▵

— То дізнаєшся, ти ж для цього багато робиш: все розглядаєш, про все розпитуєш, — відповів Денис, пропалюючи його поглядом.

— Ви б на моєму місці чинили інакше?

— Я не на твоєму місці, а ти не на моєму.

— Але ви б не сиділи без діла.

— Можливо.

— От і я не сиджу. Кличте свого криміналіста, — Тео кивнув на двері і відкусив шматок від бутерброда.

— Розумне рішення, — сказав Денис і торкнувся рації, прикріпленої до жилета на рівні ключиці: — Марто, хай Софія підніметься нагору. З інструментарієм.

— Мені прийти з нею? — почувся Мартин голос із динаміка.

— Нема потреби. Розважайся.

— Ясно.

Доки чекали криміналіста, Тео доїв бутерброд і запив його концентратом, скривившись від огидного смаку.

— А можна води? — звернувся він до Аяна.

— Так, звісно, — Аян взяв з шафки склянку і набрав води з тоненького сріблястого крана, який стирчав зі стіни поруч із мийкою. — Ось тут набиратимеш наступного разу.

Кивнувши на знак подяки, Тео пожадливо випив всю склянку і набрав ще одну. Саме коли почав знову пити, почулося, як відчинилися двері і жіночий голос запитав:

— Ну, і де тіло?

Тео питально поглянув на Аяна, а той знизав плечима.

— Тут, — відповів Денис, не обертаючись.

До кухні зайшла середнього зросту немолода жінка негроїдно-азійського походження (явний результат глобалізації) у поліційній формі і з чорною блискучою валізкою в руках. Її чорне хвилясте волосся було стягнуте на маківці у хвіст, що нагадував кактуса, якого підпирав обруч з прикріпленою до нього відкидною лінзою.

Її очі відразу ж сфокусувалися на Тео. Порозглядавши його кілька секунд, вона посміхнулася:

— Якийсь він занадто сухий. В ньому точно є кров?

— А скільки треба? — в тон їй запитав Тео, відзначивши для себе, що вона не привіталася ні з ним, ні з Лялечкою.

Жінка поклала валізку на стіл і дістала з неї пробірку товщиною з її мізинця й майже вдвічі довшу. Помахавши нею, сказала:

— Хоча б чверть.

— А, може, все ж не сьогодні? — зробив останню спробу зупинити забір крові Аян, проте йому ніхто не відповів.

Тео мовчки простягнув Софії ліву руку. Вона дістала з валізи балончик, приснула з нього собі на руки і розмазала по долонях білу речовину, яка просто на очах утворила захисний шар, схожий на рукавички. Наступним вона дістала сріблястий скальпель, посвітила на нього блакитним світлом зі ще одного балончика, мабуть, знезараження, потім посвітила на долоню Тео, опустила скло з обруча собі на праве око і взялася промацувати, де зробити надріз.

— Це лінза? — запитав Тео.

— Ні, медичний сканер, — сухо відповіла вона, і гострий скальпель розсік м’які тканини трохи нижче мізинця, як гарячий ніж масло.

Тео навіть не відчув, як це сталося.

— Стисни кулак, — наказала Софія, підставивши пробірку до його руки, і він послухався.

Перші краплі крові, що потекли по склу, змусили всіх присутніх схилитися нижче, аби краще роздивитися.

— Кров... фіолетова? — запитав Аян всіх одразу і нікого конкретно, не вірячи тому, що бачить.

На обличчі Дениса не смикнувся жоден м’яз, але його погляд, як здалося Тео, став ще важчим. Софія, тримаючи пробірку, супилася і також косилася. Як тільки пробірка наповнилася на чверть, вона знову посвітила на рану, але вже іншим кольором променя, і відійшла до своєї валізки.

Тео поглянув на опромінені краї рани, на яких утворилися чорні тромби, що спинили кровотечу.

— Чому кров фіолетова? — запитав Аян, дивлячись то на Тео, то на Дениса із Софією, але відповіла йому Лялечка, яка так і стояла біля дверей.

— Професор Кузан писав, що використовував у своїх дослідах гени мечохвостів, кров яких має блакитний колір. В їхніх кров’яних тільцях міститься не гемоглобін із атомом заліза, а гемоціанін з атомом міді. Наявність різних кров’яних тілець в організмі одночасно дозволяє доносити кисень до тканин ефективніше і дає такий колір крові. Професор вважав це припустимим наслідком і навіть своєрідним маркером ураження організму вірусом.

— Що за звір цей мечохвіст?

— Це морська тварина ряду членистоногих зі сплющеним тілом, вкрита панциром, що закінчується відростком-шипом, схожим на меч.

— Яка гидота... для чого він це зробив? — Аян вражено потер чоло, покосившись на Тео.

— Гемолімфа мечохвостів має особливі імунні клітини амебоцити (клітини-амеби), які, при потраплянні у кров бактерій чи токсинів, миттєво обліплюють їх зусібіч, утворюючи згусток, що схожий на тромб, розсмоктують його вміст і продовжують “патрулювання” організму. Цю властивість професор вважав дуже корисною не лише для тестування ліків і вакцин, а й для подальшого виживання людства.

— І цей його вірус змінює людей, перетворюючи їх на мечохвостів? — Аян скривився, обернувшись до Лялечки.

— Ні. Люди не змінюються, вони просто набувають цієї властивості. Багатьох властивостей, якщо точно, які допомагають адаптуватися й виживати в різних несприятливих умовах, перетворюючи людей на екстремофілів.

— Тобто, Тео не вкриється панциром?

— Ні.

— Ага, — Аян закивав, розвернувся і насторожено поглянув на Тео. — І які в тебе ще тузи в рукаві?

— Що саме ви називаєте тузами? Те, що моє тіло може скидати воду і переживати глибоку заморозку? Чи те, що від занурення у кип’яток моя рука покриється пухирями не відразу, а лише від тривалого в ньому перебування? Що в мене прискорена регенерація? Що? Ви ж бачили мою особову справу, у ній про мене написано більше, ніж я сам знаю, — обурився Тео.

— Бачив, але про кров там нічого не було сказано.

— В результатах аналізів гемоглобін вказаний поруч із гемоціаніном, ти, мабуть, просто не звернув увагу, — поспішила на допомогу Лялечка.

Софія, між тим, із незворушним виразом обличчя, розподілила кров із пробірки по різних маркерах і дрібнішим місткостям, по кілька крапель до кожної. Денис, ставши поруч із нею, пильно стежив за всіма її діями, а коли вона зачинила валізку, запитав: