Пролог: кінець світу, якого ми знали.

Продовжуйте жити. Це було єдине, що залишалося в пам'яті людей, коли вірус нарешті вирвався з-під контролю. Вулиці, які колись наповнювалися шумом та сміхом, тепер стали пустими, і тільки вітер, що проносився між будинками, нагадував про колишнє життя.

Коли все почалося, ніхто не вірив, що це може призвести до катастрофи. Спочатку з'явилися лише поодинокі випадки, про які повідомляли новини. Проте вірус, схований під маскою звичайної хвороби, швидко поширився, охоплюючи цілі міста. Лікарні заповнилися людьми, які страждали від лихоманки, кашлю та слабкості. Влада намагалася заспокоїти населення, але паніка вже охопила серця.

Суспільство відреагувало на загрозу, як завжди: спробами уникнути неприємностей. Люди ховалися у своїх домівках, але це не допомогло. Вірус не зупинився на дверях. Він проникав у кожен дім, кожну родину, залишаючи за собою сліди горя та втрат.

З часом, коли карантинні заходи стали жорстокими, вулиці почали заповнюватися порожнечею. Перш ніж усі зрозуміли, що відбувається, суспільство розпалося. Друзі і родина залишилися в минулому, а на їх місці з'явилися лише тінь страху. 

Ті, хто вижив, опинилися на межі: їжа і вода стали розкішшю, а довіра — чимось незрозумілим. Виживання стало найважливішим інстинктом. Люди об'єднувалися в маленькі групи, намагаючись знайти спосіб зберегти свої життя, але навіть у цих об'єднаннях не було гарантії безпеки. 

Цей Новий світ був небезпечним і жорстоким, але серед темряви все ще залишалася іскра надії. Дехто мріяв про відновлення, про те, щоб побудувати нову громаду на основі співпраці і підтримки. 

Але для цього спочатку потрібно було вижити.