Розділ 1

Того ранку я навіть не підозрювала, що звичайна прогулянка перетвориться на пригоду, яку мені захочеться записати до свого щоденника.

Небо було світлим, а над травою ще трималася ранкова прохолода. Я взяла із собою невеликий блокнот і олівець. Мені хотілося знайти щось цікаве для моєї книги про тварин.

Я йшла стежкою неподалік від лісу, розглядаючи сліди на землі. Ось відбитки пташиних лапок. Ось шишка, надгризена кимось із лісових мешканців. А трохи далі — кілька маленьких ямок у вологій землі.

— Цікаво, хто тут ходив? — прошепотіла я.

Я присіла, щоб краще роздивитися сліди, і раптом почула тихий шелест.

Завмерла.

Поміж високої трави щось рухалося.

Спочатку я побачила лише кінчик рудого хвоста. Потім з'явилася голова з гострими вушками, темним носиком і уважними очима.

Лисиця!

Справжня руда лисиця стояла на краю галявини.

Я стільки разів бачила її на фотографіях, але зараз усе було інакше. Її хутро не просто мало рудий колір — воно переливалося на сонці мідними й золотавими відтінками. На грудях виднілася світла шерсть, а кінчик пухнастого хвоста був білим.

Я повільно потягнулася до блокнота.

Лисиця повернула голову в мій бік.

Наші погляди зустрілися.

Я затамувала подих.

Невже вона зараз утече?

Лисиця не кинулася навтьоки. Вона ще трохи постояла, прислухаючись до звуків навколо.

Я не робила різких рухів і не намагалася наблизитися. Розуміла: це дика тварина, і вона не зобов'язана мені довіряти.

Її вуха повернулися в бік лісу. Здавалося, вона почула щось, чого я не могла розчути.

Потім лисиця ступила вперед.

Один крок.

Другий.

Вона нахилила голову, понюхала землю й раптом швидко підстрибнула в траві. За мить між стеблами майнула маленька тінь — можливо, гризун, якого вона помітила.

Я ледь не забула про блокнот.

— Ого… — тихо промовила я.

Лисиця зникла за кущами, але невдовзі знову показалася трохи далі. Вона озирнулася, ніби перевіряючи, чи безпечно рухатися далі, і попрямувала до лісу.

Я не побігла за нею.

Мені хотілося побачити її ще раз, але я знала: найкращий спосіб поважати дику тварину — не заважати їй жити.

Я залишилася на місці й дивилася, як рудий хвіст зникає серед зелені.

І тільки тоді зрозуміла, що весь цей час усміхалася.

Я щойно зустріла лисицю. Не на екрані телефона, не на сторінці книжки — у справжньому світі.

Я сіла на старий пеньок біля стежки й розгорнула блокнот.

На першій сторінці написала:

«Сьогодні я зустріла руду лисицю. Вона була красивою, уважною й дуже обережною. Я не знаю, чи побачу її ще раз, але ця зустріч залишиться зі мною надовго».

Потім додала маленький малюнок: загострені вушка, руду спинку й довгий пухнастий хвіст.

Я знала, що не можу стверджувати, ніби лисиця запам'ятала мене або зрозуміла мої думки. Можливо, для неї я була лише незнайомою людиною на краю галявини.

Але для мене вона стала першою героїнею моєї експедиції.

І я вже знала, що напишу під малюнком:

«Дика природа не належить нам. Нам лише іноді щастить побачити її дивовижне життя зблизька».

Я закрила блокнот і рушила додому. У мене з'явилася нова мета: дізнатися більше про тварин, які живуть поруч із людьми, і навчитися помічати те, повз що раніше проходила, не звертаючи уваги.

А десь за деревами руда лисиця продовжувала свої справи.

Можливо, ми ще зустрінемося.

Але наступного разу я не знатиму, кого побачу за поворотом стежки.

І саме тому моя експедиція тільки починається.