Вони стояли на відкритій палубі дирижабля, що ширяв у небі, — Бронсон, Жанна й Алан.
Унизу, серед вікових дерев, повільно розтануло поле оптичного маскування. Повітря здригнулося. Реактивні дюзи спалахнули засліпливо-білим полум'ям, хитаючи крони дерев і піднімаючи в небо хмари пилу. Величезний двохсотметровий «Екскалібур-7» плавно відірвався від землі, немов велетень, що прокидається. Він піднявся вгору й на мить завмер просто навпроти дирижабля — ніби прощаючись із тими, хто залишився. А тоді, здійснивши стрімкий розворот, корабель стрибнув у невідомість.
Алан і Жанна ще довго стояли, обійнявшись, дивлячись у небо, що поволі порожніло.
Вони навіть не здогадувалися, від якої жахливої долі щойно врятало Алана кохання. Пристрій, створений місцевими майстрами, попри всю свою геніальність, зміг запустити системи корабля, але точності аналогового контуру виявилося недостатньо. «Екскалібур-7» викинуло з підпростору зовсім не в рідному секторі людства, а на околиці безлюдної зоряної системи біля згасаючого червоного сонця. Другого стрибка батареї корабля не витримали.
Останнім записом у бортовому журналі став короткий рядок:
«Автоматичний пошук допомоги активовано».
Після цього Єва вимкнула майже всі системи, залишивши працювати лише аварійний маяк. На неї чекало довгих двісті дев'яносто шість років дрейфу в крижаній порожнечі, поки її випадково не знайшли зоряні мандрівники...
Алан і Жанна прожили довге й неймовірно щасливе життя. Їхній дім завжди був сповнений дитячого сміху. Згодом родина стала величезною: троє дітей, восьмеро онуків і незмінна зграя з дванадцяти собак, які змінювали одна одну протягом десятиліть.
Паровий молот і далі розмірено вибивав свій ритм, немов величезне серце майстерні. Син уважно слухав батька, ще не розуміючи, що запам'ятає ці слова на все життя:
— Не технології роблять світ кращим, а люди, які цей світ населяють.
І саме ці слова стали головним символом їхньої великої та міцної родини.