Економка - 4,5,6

IV

- Ти готова до комплексного дослідження? - питає мене Сергійко.

- Скільки це займе часу? - Відповідаю я питанням на питання.

-  Не став дурних питань, - обриває він мене, - Мова йде не про час.

  Я починаю злитися.

- У мене мова іде саме про час, - заявляю я, - якщо ти згоден вкластися в дві годині, - я прийду в неділю у другій половині дня.

  - Я не можу обіцяти, що закінчу по твоєму сигналу, - коли в голосі Сергійка з'являється сарказм, він стає схожий на найогидніший різновид невизнаного генія.

  - Тоді і я не можу обіцяти, що буду сидіти у тебе стільки, скільки тобі потрібно, - вередую я, - мені вставати о шостій ранку в понеділок.

  - То приходь в неділю зранку, - наказує Сергійко.

  - І до вечора сидіти у тебе? - перепитую я, але він не удостоює мене відповіддю.

  Я вважаю, що він міг би досягти набагато більшого, якби працював у групі однодумців. Але він розуміє, що група - це залежність, як мінімум, один від одного. Група - це якісь дедлайни, це узгодженість, це обмін інформацією. Тому він вважає за краще працювати наодинці.

  Його дослідження повинно стати революцією в дослідженнях людських якостей, властивостей і станів. Я не думаю, що йому вдасться хоча б видати свої спостереження і дослідження, не кажучи вже про те, щоб бути визнаним у вузькому середовищі.

  Але я не розчаровую його. Це марно. Мені цікаво спілкуватися з ним і я розумію, що у нього не так вже й багато «піддослідних кроликів», які будуть так сумирно нести на собі хрест його експериментів.

…На вечірці Тамара виглядає, мов королева - я ще ніколи не бачила її такою гарною. На ній шикарне майже біле плаття, в волоссі - прикраса з діамантами (я не відрізню на вигляд справжні діаманти від скла, але Тамара говорить, що вони справжні), туфлі - просто витвір мистецтва. Вона схожа на наречену і на принцесу одночасно. Дивлячись на неї, згадуєш обкладинки дорогих глянцевих журналів - там завжди такі дівчата - без жодного недоліку. Яким би боком вона не повернулася - вона прекрасна. На обличчі на цей раз палають лише губи - ніжним кораловим сяйвом. Очі майже не нафарбовані і від цього здаються беззахисними. Голі руки - без жодного недоліку, без жодної родимки чи плями - вона тримає з гідністю королеви.

 Поруч з нею - Семен Михайлович. Він теж у світлому костюмі. Його сивина поруч з Тамариною юністю виглядає дуже добре. Періодично він нагадує благородного батька, який привів свою доньку до першого причастя. Але в цілому вони виглядають як щаслива пара.

  Двоє офіціантів пригощають гостей напоями, які я невтомно розливаю на кухні. Сюди ж вони приносять використані келихи, і я намагаюся їх мити відразу ж, щоб все встигнути. На свій новий костюмчик я одягла фартух, щоб бути готовою в будь-який момент вийти до гостей (якщо знадобиться) і в той же час не забруднитися і не забризкатись водою (якщо доведеться залишатися на кухні).

  Хлопчики-офіціанти працюють професійно, мовчки і послужливо роблять свою роботу і майже не говорять зі мною. Обслуговування, мені здається, в тому і полягає, щоб все було зроблено, але нікому не довелося б замислюватися, як це зроблено і коли.

Мені здається, все йде добре.

Іноді до мене на кухню заходить Ніка і хапає що-небудь зі столу. На мене вона не дивиться, вважаючи, мабуть, що може брати все, що вона захоче. Ніка - худенька, тендітна дівчинка з акварельними очима, нагадує тендітну ляльку. На ній джинси і біла майка - поки що не знаю, чи це принцип - ходити в джинсах, в той час як всі інші одягнуті у вечірні сукні, а вона хоче продемонструвати свою зневагу до компанії. Можливо, просто не було кому підказати їй, що потрібно вдягти з такої нагоди, але тоді мені вже точно потрібно мовчати.

 Ніка хапає зі столу листочки петрушки, якими я прикрасила м'ясне асорті і меланхолійно жує, сидячи на краєчку столу. Мені, звичайно, не подобається, що вона сидить майже на блюді, але я обираю відсунути блюдо і не зробити їй зауваження.

 - Втомилася? - питає вона і це, здається, перше питання, яке вона задає мені з учорашнього дня.

 - Ні, - відповідаю я. Я ніколи не надавала значення тому, як до мене звертаються, на «ти» або на «ви», але зараз мені не хотілося б, щоб Ніка мені «тикала».

- Відпочинь трохи, - пропонує вона, дивлячись у порожнечу.

- Я - на роботі, - ввічливо відповідаю я.

- Ха, - Ніка зістрибує зі столу, - думаєш, хтось це оцінить?

- Сподіваюсь, що так...

Вона усміхається і, насвистуючи, мов хлопчисько, прямує до виходу. Я розумію, що їй нікуди податися у цьому великому будинку. Дорослі гості нею не цікавляться, батько зайнятий лише Тамарою, дітей не запрошували. Біля виходу Ніка прихоплює келих з шампанським і виходить на веранду. Я не знаю, чи можна їй пити шампанське, але оскільки ні в няньки, ні в шпигуни мене не наймали, знову мовчу.

 Ніка прикриває двері нещільно, і я опиняюся свідком діалогу, який відбувається біля кухні.

 - Ну, як тобі це збіговисько парадних ідіотів? - Запитує Ніка у Вадима.

  Вадима я бачила тільки мигцем, але я знаю, що він одягнений у елегантний костюм, в одній з кишень якого мелодійно дзвонить телефон. Він не відповідає на дзвінок, а натомість звертається до сестри.

 - Все нормально. Як завжди.

 Він, напевно, хоче дати їй зрозуміти, що для нього такі світські раути - річ звичайна.

 - Ти поклав око на цю кралю? - запитує Ніка, і я молю Бога, щоб вона мала на увазі не Тамару. Відповідь Вадима насторожує мене ще більше:

  - Як можна! - Вадим додає, - Слухай, я голодний, як вовк. Коли вже покличуть до столу?

Ніка пирхає.

  - Всі гості прийшли не для того, щоб їсти, а щоб помилуватися молодою парою.

  - Татуньо аж сяє, - зауважує Вадим.

  - А поїсти попроси тут, - Ніка, напевно, киває в бік кухні, - у цієї, як її, до речі, звуть, я забула?

  - Не прикидайся, - каже Вадим і заходить до мене.