2.1. Піщане узбережжя

Зовні виявилося свіжо — довелося застебнути куртку до упору.

Під ногами був вологий сріблясто-сірий пісок, що поблискував у променях сонця, яке власне сходило. Позаду мене врізалися прямо у воду дві залізні смуги рейок, якими щойно, піднімаючи дві високі хвилі по обидва боки від себе, поїхав Трамвай. А попереду розкинулося Місто.

Можливо, воно й не було таким вже великим, але в першу мить здалося мені величезним. Низьких, затишних багатоповерхівок Сонячного, на перший погляд, тут не було й близько — придивившись, я зрозумів, що щось подібне можна помітити лише на околиці. В основному ж, Місто наповнювали сіро-стальні в сутінках світанку висотні будівлі (у центрі, як мені здалося, виднілися навіть справжні хмарочоси) і безліч круглих труб, що височіли над ними.

Труби привернули мою особливу увагу. Широкі й вузькі, низькі й високі, здавалося, вони були довільно розсипані містом, але при більш уважному погляді в їхньому розташуванні можна було знайти своєрідну симетрію, завдяки якій вони вінчали Місто, як корона.

Прохолодний морський вітер ніби освіжив мені голову, вивітрив з неї настирливий туман і сонливість, що й досі сковували мене. Я раптово відчув голод.

Не знаю, коли я їв востаннє — кілька годин чи днів тому, але відчуття було таке, наче дуже давно. Підкоряючись рефлексу, я швидко проінспектував кишені, але тільки переконався, що там нічого не було.

Що ж, шлях у мене був тільки один — я новим поглядом подивився на оживаючу громаду, що наливалася безліччю кольорів у сонячних променях, які поступово міцніли, і рішуче попрямував у бік Міста.

* * *

Усередині воно виявилося не таким, як я його собі уявляв. Місто (до речі, цю назву я дав йому сам, хоч, підозрюю, у нього була інша) складалося, як мозаїка, з вузьких вуличок між високими коробками будівель, у свою чергу, знизу догори утиканими маленькими віконцями. Спочатку мені здалося дивним, що здалеку Місто переливалося райдужними кольорами, але незабаром я зрозумів причину — вікна давали незвичайні відблиски через скло, схоже на поверхню калюжі, на яку капнули бензином.

Я не втомлювався ловити себе на тому, що пам'ятаю речі та співвідношення, які важко уявити тут і зараз, але їхнє існування здавалося більш простим та логічним, ніж предмети навколишньої дійсності. І в той же час, я не можу згадати, де я бачив ці речі, що робив із ними, що відчував при цьому.

Під одним із будинків я помітив сходи, що ведуть у підвальне приміщення. Над ними висіла запорошена вивіска «Зала громадського харчування», що викликала в мені дивну емоцію, яку я й сам не зміг інтерпретувати. Подумавши, я спустився туди.

Це було щось на зразок бару з низькою стелею та нікчемним освітленням. Там була стійка, яку звично протирала молода дівчина без особливих зовнішніх даних, кілька столів, за більшістю з яких сиділо по одному—два відвідувачі і лише біля входу «культурно відпочивала» невелика компанія з п'яти осіб. Я притулився до одвірка і прислухався до розмови останніх.

— …А він йому й каже: Та це ще до мене було!

Стіл вибухнув галасливим реготом.

Люди, що сиділи за ним, продовжили розповідати анекдоти, а я вдивлявся в обличчя. Вони були трохи схожі між собою, начебто далекі родичи. В очі кидалися вузькі підборіддя, гострі вилиці та дрібні риси лиця. Один виділявся серед товаришів гострою формою довгого носа, через що особливо кумедно кривлявся і, мабуть, здебільшого завдяки цьому відчував себе жартівником номер один.

— Так він їй: Не пхай носа в чужі справи, а вона…

— З таким носом далеко не висунешся, — вставив я тихо, але виразно.

На мій погляд, підколка була несмішна, але гарний настрій і «стан готовності» компанії зробили свою справу — і стіл знову затрясся від дружного сміху. Не засміявся лише власник шнобеля. Він оглянув мене з ніг до голови, і погляд його став так само гострим, як і ніс.

— А ти сьогодні вже не вперше так жартуєш, егеж? — поцікавився він, мабуть, натякаючи на мій «пом'ятий» вигляд.

Його друзі це теж гідно оцінили, а я посміхнувся.

— Можемо вважати, один-один. Так, брате?

Замість носатого відповів його сусід.

— Сідай, брате. Тебе як звати?

— Карел, — я сів на привітно запропонований стілець і простяг руку для потиску, але мене не зрозуміли.

— Аелія, а це Авікус, Ер, Верус та Альвах.

Хлопці по черзі кивнули на знак вітання. Окрім Авікуса — ним виявився носатий.

— Давно у місті?

— Ні, тільки-но приїхав, — обережно відповів я.

— Приїхав? — перепитав Ер, піднявши брову. — Як це?

— На трамваї.

Секунду на мене дивилися з подивом, а потім знову голосно зареготали.

Аелія міцно ляснув мене по плечу і крикнув офіціантці:

— Еа, тягни сюди ще елю!

Зрозумівши, що на трамваї я приїхати з якоїсь причини не міг, наполягати на цій версії я не став.