15

**
Не скажу, що вечерю з Альбіною та Лізою за одним столом можна віднести до "сімейних". Особливо, коли вони запросили якогось хлопця, представили нас один одному і усіляко натякали, що "от, як би гарно було вам двом ближче познайомитися ".
Ясно. Подумки зітхнула я, дивлячись на  юнака на ім'я Кирило Чорний. Він був сином нового партнера тата. Серце та рука Лізки зайняті ще з минулої осені,  то ж вирішили кинути на передній фланг бідну мене.
Насправді, Кирил був повністю моїм типажем: гарна статура, плавні та досить м'які риси обличчя, блакитні очі та чорняве, неслухняне волосся. Але от та мила приклеєна до губ посмішка здалася дивакуватою, як і постійне підморгування мені лівим оком. У хлопця нервовий тік, чи що?
 А ще відзначила  повсякденний одяг на ньому. Складалося враження,  що в цій чорній футболці зі смурфиками і штанях він просто вибіг на хвильку в магазин. А може він і не дуже мріяв потрапити до нас на вечерю, а батьки в останню мить ледь не виштовхали його з дому, погрожуючи заблокувати усі карти. 
Може звідси і нервовий тік?
Вирішила спокійно досидіти до кінця вечері,  щоб Кирил з відчуттям виконаного обов'язка покинув наш дім, а моя сім'я не псувала мені нерви до кінця дня. Тато може знову свою пісню завести про невдячну доньку в моєму обличчі. 
Але...завжди якесь "але" знайдеться.  Мачуха вирішила нас спровадити в альтанку поряд з будинком. Схоже, аж надто батько цей контракт потребує. 
 Роздивляючись акуратно розставлені чашки з чаєм, тарілки з закусками та тістечками, я похитала головою. Добре хоч альтанка отоплювалася і, поки з цим красенем будемо теревенити, не змерзнемо.
– Яка цікава ти дівчина, Ксюшо! Мабуть, найцікавіша з усіх, що я зустрічав. – Ні сіло,  ні впало раптом Кирил розщедрився на сумнівний комплімент.
Сумнівний він був в першу чергу тому, що ми знайомі десь приблизно годину і за цей час перекинулися незначними фразами. Та й то через настирливість мачухи. Поняття не маю, коли ж саме здалася йому цікавою.
– Невже?
– Однозначно! – Кирил всміхнувся мені добродушною посмішкою. – На тому тижні друг вмовив піти на подвійне побачення і фото дівчини мені вже показав, але замість неї прийшла інша. 
Застигла. Все ще не розуміла до чого він хилить, однак інтуїція підказувала, що я маю до цього відношення.
–Зізнаюсь,  я тоді розчарувався, – продовжував тим часом він. – І як же здивувався, коли побачив сьогодні її.
Стривайте! Мова справді про мене? Вагаючись,  я мовчки тицьнула себе в груди пальцем, щоб не губитися дарма в здогадах.
На це Кирил похитав головою з таким виразом обличчя, ніби не міг у щось повірити.
– Не пам'ятаєш? Зовсім? – Дочекавшись моєї відповіді, хлопець в розпачі притис руку до грудей. Хоча яскраві блакитні очі світилися від веселощів. – Ти розбиваєш моє серце! 
 – Вибач. У мене був важкий тиждень.  Дуже важкий. 
Насправді, я дещо згадала про те побачення. Минулої суботи Поліна дзвонила і кричала з самого ранку, але тоді мене набагато більше хвилювала проблема в обличчі чаклуна–потраплянця. Фото Кирила подруга не показувала, лише натякнувши,  що він красивий.  Ну. Вона не збрехала і тепер я про це знала.
Кирил махнув рукою. Мовляв, все добре, я вже забув.
– А що ти завтра робиш? Може прогуляємось?
– Я...– хотіла вже відповісти, але раптом замовкла.  Почекайте. І чому я саме в цю мить згадала гарне вузьке обличчя з хитрими і темними очима? 
– Ксюшо? 
Перед моїм обличчям клацнули пальцями і ми одночасно відсахнулися назад, ледь не впавши зі стільців. Я, зрозуміло, від неочікованості, а він чому? Он як ошелешено роздивляєтся свої пальці, немов хтось по ним добряче ударив.
Мимоволі доторкнулася до амулета на шиї та згадала слова Ейнара. Однак, хіба він не казав про магічну небезпеку? Або ж це стосуєтся і таких дрібниць? Треба уточнити перед новим навчальним тижнем. Не хочется, щоб від мене шарахалися усі знайомі через дію амулета.
– Пробач. У мене справ багато. Іншим разом. 
 Хлопець кивнув, настороженно примружившись. Загалом, після цього випадку розмова якось не клеєлася і через хвилин десять ми вирішили розпрощатися.  Треба ж було саме тоді встати та перечипитися через ніжку стільця. Кирил вже протягнув руку для допомоги,  але в останню мить  хлопець відсахнувся від мене, ніби від прокажонної. 
Як ви розумієте, падіння не вдалося уникнути, а вдруге мені пропонувати допомогу ніхто не поспішав. Навпаки, він повільно просувався до виходу. 
– В–вибач. Я вже піду. Бувай!
Я не піднімалася, впершись руками в підлогу і задумливо дивилася йому в спину. Дарма сподівалася провести цей день спокійно і як усі звичайні люди. Після знайомства з чаклуном можна забути про такі слова.
В цьому я впевнелася наступного дня.