9

 **
Дарма я сподівалася, що життя з потраплянцем може бути спокійним. В цьому переконалася вже наступного дня, коли Ейнара потягнуло на пригоди.
Година вже була пізня і я перевдягнулася в піжаму, готуючись до сну. Перед тим, як лягти побачила на тумбочці пустий стакан та пішла на кухню, набрати води. Ось по дорозі туди я й зіткнулася з Ейнаром, який в руках тримав меч. Лезо було вузьке, блискуче і з якимись написами, віддалено нагадуючи ієрогліфи.  З моїм зором треба ближче придивитися, щоб точно сказати. Але Ейнар не дав цього зробити, повернувши меч до піхв.
– Ти чого не спиш? – запитала його, все ж продовжуючи шлях на кухню. – Чи на ніч вирішив потренуватися?
– Ні. Про всяк випадок перевіряю меч перед зустрічю з Сержем.
Прикусила нижню губу, щоб не засміятися,  бо згадала слова Ейнара про магічні здібності у Сержа. Чесне слово, я дуже–дуже сумніваюсь, що у цього дивака є хоч розумові здібності, не кажучи вже про магію. Може у Ейнара якась поломка у виявлені здібностей у інших? Ну дивіться,  він не помітив енергії янь, яка відлякує нечисть, а спочатку заливав, що нічого особливого в мені немає.
Однозначно, щось не сходилося. З цими думками я набрала в стакан води і повернулася до Ейнара.
– І на коли він призначив тобі зустріч?
– На сьогодні.  – В ту ж секунду він подивився на годинник.  – А точніше, через годину.
З подивом уточнила де вони будуть зустрічатися в таку пізню годину, а коли почула відповідь то ледь втримала стакан в руках.
– На кладовище? – крикнула я, не до кінця впевнена в почутому. – Здурів?
Ейнар шикнув на мене, попросивши не підіймати галас.
Я помасажувала точку між брів, заспокоюючись. Нічого, Ксюшо,  це лише звичайнісіньке кладовище. Можна подумати ніколи там не бувала. 
《 – Вночі точно не була, – і з сумом подумала, що все буває вперше. – Хто взагалі призначає зустріч на кладовищі? Навіщо?!》.
– Ліхтарі взяв? – спитала у нього, змирившись з тим, що сьогодні ляжу спати на пару годин пізніше. 
Кладовище і вдень викликає дивні відчуття, а вночі зовсім страху нагоняє. Брр. 
Відпускати його одного в таке страшне місце не збираюся. Можливо, Серж вирішив так пожартувати з рудого нещастя? Краще б йому не робити таких помилок, якщо хоче жити.
– Ще ні. 
– Тоді я беру ліхтар, одягаюсь і йду з тобою! – безапеляційно заявила я, щоб він навіть не думав сперечатися, і відкриваючи шухляду в пошуках ліхтаря.
***
Ніч. Кладовище. Зимовий вітер продуває ледь не наскрізь.
Навколо темрява, яку розсікає сфера, що летить в повітрі поперед нами і заміняє ліхтар, який раптово згас і не бажав повертатися до життя. Здібності чаклуна тут прийшлися у нагоді.
Ступаючи якомога тихіше, я старалася ні на крок не відставати від Ейнара. 
Зітхнула. 
Припертися вночі на кладовище  задоволення ще те. Малоймовірно зустріти на своєму шляху нечисть(я дуже сподіваюсь, що через чаклуна мені не доведеться близько знайомитися з ними), але від будь–якого дивного звука я  здригалася та час від часу озиралась.
Мені здалося, чи з тих кущів донісся шерех?
– Ейнар! Нам от прям конче треба йти вночі?
– Ні, тобі варто було залишитися вдома. Це може бути небезпечно.
– Втішив, блін! – пробуркотіла я та ледь не пропахала носом землю, однак, завдяки відмінній реакції чаклуна мене втримали у вертикальному положенні і  порадили дивитися під ноги.
– Ніфіга ж не видно!
– Шанай, от нащо я погодився тебе взяти? – зітхнув він, але, взявши мене під лікоть, притягнув ближче і так ми відправилися далі. Супротиву ніхто чинити не збирався, навпаки, мені куди спокійніше знаходитися ближче до нього. 
Ми пройшли ще деякий відрізок, і я не витримала, перепитуючи знову:
– А ти впевнений в магічних здібностях Сержа?
– У нього досить яскрава аура, як буває у магів.
– Та це дивно. Він схожий на місцевого дурника, а не мага.
– Перше враження оманливе.
– Все одно дивно. – Вірилося з натяжкою, що Серж крутий маг. – Раптом вони сатаністи? Нормальна людина не стане ходити по кладовищу опівночі. Та й ще взимку. 
Про що я взагалі? З появою злощастя фентезійного в моєму житті нормального стає все менше.
– Можливо, на Землі чорнокнижників називають сатаністами? Хм. – Останнє він задумливо протягнув. – Не треба було слухати тебе. Людина бажана та легка здобич.
Це він натякає, що мені небезпечно йти з ним до цих полудурків–сатаністів? Я сильно вдарила йому по гомілці. Ейнар засичав від болю. А нічого базікати дарма, залякуючи бідних дівчат.
– Гей! Ти ж дівчина! – Всміхнулась через його слова. – Смішно тобі, так? 
– Довго нам ще йти?
– Ні. Я бачу світло попереду. Це вони.
Через п'ятдесят метрів дійсно було видно світло від ліхтарів. Вони ж не роблять нічого забороненого на кладовищі? Варіанти з магами та сатаністами не співпадав з образом Сержа в голові.
Клацання пальців розчинило в повітрі сферу. Здібності Ейнара мали залишатися в секреті. 
Коли ми підійшли ближче, то поряд з Сержем крутилися ще незнайомі хлопець та дівчина його ж віку. На них були якісь дивні костюми, грим і у одного з них скуйовджене волосся. Запитально піднявши брову, привіталася з ними. У відповідь мені помахали кістлявою рукою(бутафорія, звичайно,  але все ж якось не по собі).
Дівчина представилася Оленою, а хлопця звали Тимур. А от Серж спочатку, побачивши нас, побіг кудись. Ми встигли добре познайомитися з його друзями, коли він нарешті повернувся. З чимось в руках.
– Ейнаре, не дарма я сподівався на тебе! –  Серж затряс в повітрі костюмом вовкулаки. – Одягай! Зверху куртки буде дивитися масивніше і додасть містичності!
– Костюм?
– Саме так! Будеш перевертнем! Дивись, що я ще для тебе  притягнув! – і показав нам довжелезні чорні кігті.
– Почекай! Які ще кігті та костюм? – Ейнар ледь не зірвався на крик, такий розлючений він був. – Серж, чи не ти казав про надприродне, містику? 
От у мене було теж саме питання. 
– Друже, у тебе амнезія? – Схоже, кучерявий хлопець теж не розумів про що мова. – Казав же тобі, що в п'ятницю будемо знімати відео до серії 《Надприроднього》для тік–току!
– Тік...що це? – ошелешений Ейнар притих та подивився на мене.
От блін! Він же не знає! 
–Програма одна. Там смішні відео є. – Знову почулися  з кущів якісь дивні звуки. Серце ледь не зупинилося від страху, коли я озирнулася. Нічого. Лише вітер дме трохи сильніше звичайного. – І чому у мене погане передчуття? Дуже погане.
І треба було саме в цей момент усім ліхтарям одразу погаснути. Як навмисне. Неначе в поганому фільмі жахів. 
Схоже, у інших промайнули такі ж думки. Усі одразу почали діставати смартфони, але чомусь на них ліхтарі теж відмовлялися увімкнутися. Тоді й почалася паніка, яку припинив Ейнар. Трійця друзів круглими від шоку очима дивилася на сферу в повітрі, не в силах вимовити і слова.
Зелена куля освітила невеликий клаптик землі, де ми знаходилися,  але далі була повна темрява і невідомість. Я з усіх сил намагалася поводити себе спокійно та не боятися. Ейнар мене захистить. З цим навіть не посперечаєшся. Проте, коли знаходишься серед могил і на годиннику близько дванадцятої ночі, важкувато стверджувати про повний спокій. Через це у мене ніби параноя почалася. Інакше чому я постійно чую на кладовищі якісь дивні звуки?
З темряви почулося крекотіння та шерех, змушуючи міцно схопитися за рукав куртки Ейнара. Найкращий момент, щоб звалити. І ми з'ясували вже, що ніякий Серж не маг! Чому він тягне?
– Ейнаре! Що це?
В кулю неначе влили більше сили, вона засвітилася яскравіше, засліплюючи на мить, однак, коли я змогла ясно бачити, то до нас вже  наближалися…люди? 
– Ви когось ще покликали? Вирішили розіграти нас?
У відповідь нам були не дружній хор вигуків, що нікого вони не кликали та й взагалі такий галас приверне зайву увагу і сюди невдовзі може прийти охоронець. 
Але то була не охорона і не друзі наших диваків. Спочатку я навіть не зрозуміла, коли вони потрапили в зону освітлення і неначе вживу побачила сцену з "Тепло наших тіл".  Їх було приблизно з три десятка і вони дуже повільно рухалися маленькими групами. Зі старим лахміттям замість одягу, їх шкіра згнила, подекуди висить  шматками,  оголяючи м'язи чи кістки.  В деяких із них взагалі та чи інша кінцівка десь загубилася. І це ще квіточки. Бо запах від них точно не був схожий на шанель номер п'ять. 
Першим оговтався Ейнар. Хлопець вийняв з піхов меч, через що Серж з друзями ошелешено охнули, коли в ту ж мить по лезу меча прийшлось щось темне, віддалено нагадуючи вогонь.  Чаклун провів ним по землі,  малюючи щось поряд з нами.
– Усі заходимо в коло. Без нарікань,  якщо хочете жити.
Серж з друзями спершу хотіли обуритися, але справжні – не фейкові – зомбі теж лякали їх ледь не до смерті. Тому через декілька секунд усі знаходилися всередині кола. В ту ж мить Ейнар закінчив, встромивши вістря меча в  малюнок, який спалахнув яскраво–червоним, утворюючи навколо нас захисне поле. Воно, потріскуючи,  відділило нас від оживших мерців. 
Сфера чомусь теж відлетіла від нас на певну відстань. Ми залишилися в напівтемряві.
– Що ти зробив?
– Як?
– Хто ти?
– Хіба в попередню нашу зустріч я не згадував, що я екстрасенс? Ось, знаю пару трюків проти нечисті. – Було відповідю Ейнара всьому дружньому хору голосів.
– Чувак, екстрасенси не здатні на такі фокуси! 
Ейнар гмикнув.
– Тобі полегшає, якщо скажу, що я чаклун?
– Не дуже.
На це Ейнар лише знизав плечима.
Будучи у відносній безпеці, ми спостерігали, як зомбі ходять, човгаючи ногами, поблизу зеленої сфери в метрах десяти від нас. Вони нагадували комах, які в тиху літню ніч летять на яскраве світло, б'ються об скло, але не можуть дістатися до його джерела. В нашу сторону вони не звертали уваги. Та це поки що. Як пояснив Ейнар, їх може спровокувати будь–який звук чи слово. І тоді усе це збіговисько ринеться до нас.
– Є два варіанти.  Або я зараз йду і зачищаю кладовище від зомбі, після чого ми зможемо вибратися звідси. Або ж я пробую тримати оборону усю ніч. В цьому випадку нічого обіцяти не можу, бо захисне коло потребує енергії,  запас якої може не дотягнути до ранку. І ми теж.
– Чувак! Чувак, це ж поганий жарт, так? – благаюче запитав Серж. Мабуть, перший шок ще не відпустив його і він почав відмовлятися вірити у дійсність того, що відбувається.  – Прийшли і розважаєтеся за наш рахунок! Де приховані камери?
– Однозначно! Та які, до біса, можуть бути зомбі? – розлючено відказала Олена. – Ви ж тік–токери? Знімаєте тут своє відео? Притягнули масовку?
– Ти завжди можеш вийти за межі кола та перевірити. Гарний спосіб переконати інших,  коли зомбі в цей час розриватимуть тебе на шматки. – Байдужі слова Ейнара охолодили норов трійці і їх бажання піти наперекір наказам чаклуна.
– Маячня якась! – Тимур сів навпочіпки,  обхопивши голову руками.
Його друзі були з ним згодні. Вони заголосили,  що звідки взагалі в Київі взятися такій кількості зомбі? Чому раніше ніхто не помітив? Ніхто не чув ніяких містичних історій про це кладовище! 
– Хтось підняв їх саме цієї ночі. Хазяїн у них один.  Це відчувається по енергії, яка йде від них. – Відповідь Ейнара не дуже заспокоїла нас, а після наступних слів я взагалі занервувала: – Тож виходить, або нам так пощастило випадково натрапити на тренування місцевого некроманта. Або це зробили спеціально.
– І нащо це комусь?
– Ви запросили мене на цвинтар і вам краще знати, які у вас вороги.
– Чувак, не мели дурниць! Ми знімаємо собі тік–токи для аудиторії, яка налічує сто сім людей, буває ходимо на усілякі сходки,  пов'язані з 《Надприроднім》, але це ж тобі не чергова серія! Ми звичайні люди! Некромант не може затесатися серед наших ворогів!
Ну. А  Ейнар чисто фактично ворогів на Землі не встиг би нажити. Увесь тиждень він був під моїм пильним наглядом, ні з ким особо не контактував і загалом поводився з іншими ввічливо. 
– Гаразд. Тоді нам не пощастило. – З кивком голови погодився Ейнар, і наступної миті швидко розтібнув змійку на куртці, знімаючи один зі своїх кулонів з шиї. Зазвичай він носив їх усюди, ховаючи від людських очей під шарами одягу. Але ми жили в одній квартирі, тож приховати нічого не вдасться. 
Поспіхом він підійшов до мене.
– Дай руку.
Я припускала, що він просто збирається для чогось віддати мені прикрасу та без роздумів протягнула руку. Кинжал, який блиснув в напівтемряві став повною несподіванкою. Однак, зреагувати миттєво не змогла і через секунду відчула гострий біль. 
Вскрикнула. 
– Ейнаре, ти...– хотіла смикнути руку, та ось тільки мені ніхто не дав цього зробити. 
Без зайвих слів він поклав залізний кулон середнього розміру на тоненькому срібному ланцюжку прямо на рану. Варто було холодному металу торкнутися моєї крові, як з шипіням від нього піднявся чорно–фіолетовий дим. Лише після цього мою кінцівку відпустили, а рана одразу загоїлася.
– Прошу мене пробачити. – Він навіть не питав мого дозволу, трохи розтібаючи куртку та надягаючи на мою шию той самий кулон. – Це були вимушені дії. Не зроби я цього  – то кулон не став би працювати, як потрібно і захищати тебе.
– Захищати? – Здається,  я тільки на цих словах прийшла до тями.
– Не бійся. Я вб'ю усіх зомбі  та виведу вас звідси. – Ейнар був налаштований рішуче. – Але я повинен бути впевнений, що ти увесь час будеш в безпеці. 
– І нам дай.
– Так–так! Ми теж хочемо бути в безпеці!
Олена разом з Тимуром протягнули руки до Ейнара, та замість цяцьки отримав тільки холодний пронизливий погляд. 
Після цього чаклун знову повернувся до мене.
– Слідкуй за ними. 
– Ні! Ейнаре, – мій голос затремтів, коли зустрілася з пустим поглядом одного з зомбі. – Як ти з ними впораєшся?! Один!
– А є інші варіанти? – Доволі різко огризнувся чаклун. – Чи хтось із цих трьох некромант? 
– Та й ти некромантом теж наче ніколи не був!
– Зате у мене є меч, яким я можу знести голову!
Розумний аргумент! 
Стиснула вуста, все ще не збираючись погоджуватися так просто з ним. Але ми обидва знали, що ніхто з цих оживших мерців не випустить нас і не дозволить пройти до воріт по дорозі, усіяній квітами. 
Наче відчуваючи мої сумніви, Ейнар вільною рукою схопив мене за руку та притягнув прямо в свої обійми. Зовсім не очікуючи такого поворота, я спочатку заклякла, але подальші слова Ейнара трохи зняли напругу:
– Мене з дитинства вчили, як боротися з нечистю.  А в Академії відправляли на практику до самого лісу Чорної Криги. - Мені ця назва ні про що не казала, проте, чомусь впевнена, що в тому лісі я не хочу побувати. – Я в курсі, як діяти в надзвичайних ситуаціях, а з мечем Темного Полум'я в руках моя впевненість зростає. – Його тепле дихання торкалося моєї щоки, а рука лежала на талії і чомусь на мить здалося, що усе справді буде добре. Щось зігріваюче огорнуло моє серце.
– Чому б нам просто не подзвонити до поліції? – прошепотіла я.
– Ми не знаємо хто і навіщо підняв зомбі. Краще не ризикувати та не наражати на небезпеку звичайних людей.  Просто вір у мене. – Останній раз стиснувши мене в обіймах, він зробив крок назад. Я встигла помітити, як за секунду змінився його погляд і очі наповнялися чорнотою, а потім Ейнар зовсім вийшов за межі кола.
– Твій хлопець такий крутий! – голос Олени був переповнений суцільного захвату, який повністю розуміла, проте зараз його переважав страх за життя Ейнара. 
Прикусивши нижню губу, я з острахом спостерігала за подальшими діями Ейнара. Певніше за все, тому й забула заперечити слова Олени про мої стосунки з рудим злощастям.