3

Вечір проводила за переглядом фільму «Тепло наших тіл». Ніколаса Холта не змогла зіпсувати бліда шкіра , темні кола під очима та синюшні губи. Зомбі в його виконанні вийшов милим, тому я розуміла Джулі. Деякі хлопці живі, а вигляд в них гірше усіляких зомбаків. 
Головна героїня відмахувалася бензопилою від бажаючих її з'їсти мерців, а я застигла в очікуванні, хоча передивлялася цей фільм не в перший раз. Карою мені стало морозиво. Воно капнуло на піжамні штани. І чого, питається, я рота відкрила, наче остання ідіотка? Обізвав себе поросятком, кинула ложечку назад у відерце з шоколадним смаколиком  і зтерла зі штанів морозиво.
– Господи, Ксюшо, навіщо ти дивишся оті страхіття? Ще наснится, – причитала бабуся, яка не змінювала своїх звичок і зараз, дістаючи з шухляд свої ліки, вона кинула погляд в сторону вітальні.  Завдяки відчиненій двері з кухні можно побачити екран телевізора. А бабуся потрапила в момент втечі Р та Джулі від скелетів. Виглядали останні моторошно. Їх я точно не бажаю побачити уві сні.
– Я так погано сплю, – поскаржилась бабуся.
Але мені й так було відомо про її безсоння, періодичних головних болях. Ніяк не придумаю, як змусити її піти до лікаря, а не лікуватися за допомогою нетрадиційною медициною та пічкати себе різними травками. Бабуся хоч і здається доброю ромашкою, та насправді ж дуже вперта.
– Ну, ба–а–а. – Занила я. – Це не жахи.
– Ксюша, твоя бабуся жінка вже поважного віку, але з моїм зором повний порядок. – Вона зайшла до вітальні, обережно присіла на диван поряд зі мною.  Бабуся дивилась на зомбі, які розтупилися перед Р та Джулі, немов намагалася зрозуміти мій інтерес до фільму.  – Вони сутулятся прямо як ти.
– Ба! – ображено вигукнула я. – Вони– зомбі.
– Значить, тримай спину рівніше! – і ляснула мене по спині, змушуючи випрямитись. 
Розім'яла плече. Це ж треба, яка у бабусі виявилась важка рука. Добре,  що на той момент я відставила  морозиво в сторону, інакше довелося б відраювати килим бабусі від нього.
– Ба, ну чого знову починаєш?  – похмуро пробуркотіла я. Чого вони прив'язалися до мене? Нормальна у мене осанка. Нормальна! – Мені достатньо було вислуховувати від таткової Альбіни про мої недоліки.
– Іноді варто дослухатися до порад, – тепер бабуся посміхалася, лагідно погладивши мене по волоссю. – Нехай навіть ти отримала його від такої людини, як Альбіна. 
Я нічого не відповіла, насупившись. Після тих образливих слів, прислуховуватися до порад гарпії я була не готова. Бабуся просиділа зі мною ще десять хвилин, помічаючи вади у героїв, після чого знаходила схожі у реальних, знайомих їй людях. 
– От нащо дивитись фільм про скелети?
– Вони не скелети, а мерці, які ожили. Бачиш чорненького в червоній толстовці? Це головний герой, він також зомбі, та зустріч з головною героїнею змусила його серце знову битися. В кінці він стане людиною. Світ врятує кохання. – Пустилася я в пояснення. – Р такий симпатяжка! – і мрійливо зітхнула.
Бабуся подивилася на це, чомусь перехрестилася і видала:
– Господи, куди котиться цей світ? Моя онучка мріє про мерця! – Вона покачала головою. – Піду я спати.
Я потягнулася за пультом, щоб прибрати трохи звук, пам'ятаючи про її чутливий сон.
– Зробиш тихіше?
– Не варто. Я прийняла снадійне і буду міцно спати.
Вона плеснула мене по колінці і побажавши доброї ночі, піднялася і попрямувала в свою кімнату. Я дивилась їй у спину, поки вона не зникла в коридорі. 
– Р! – гучний вигук Джулі змусив мене здригнутися та повернути увагу до того що відбувалося на екрані.
Коли вдалині з'явився Р зі своєю бандою друзів–зомбі, з якими він збирався відновлювати  увесь світ, а на задньому фоні грала музика, яка зазвичай підходила для появи крутих героїв, до морозива додалися кислі желейки, а сама я зовсім позабула про свою обіцянку не захоплюватися солодким.
–  І не важливо, як було раніше? Не хочеш повернути колишнє життя? – питала Джулі свого милого–вже–не–зомбі в кінці фільма.
– Ні. Я хочу цю.
– Просто Р, так?
– Просто Р.
Посміхнулася, роздіяючи з героями романтичний момент. Мені подобалися фільми зі щасливим кінцем, де обходилося без драм, з атмосферою романтики. Нажаль, в реальному житті ніякої романтики і близько  у мене в  не було, але я не впадала в депрессію через відсутність особистого життя. Все відбувається в свій час. 
Годинник показував одинадцяту ночі, коли фільм скінчився, а я зазвичай лягала спати  пізніше дванадцятої і часу для продовження кіно–сеансу залишалося. На моє здивування пролунав дзвінок, я підняла голову, відриваючись від важкого вибору між романтичною комедією та «Чоловіком павуком». Спочатку я навіть подумала, що мені здалося, та хтось продувжував настирливо дзвонити в двері.
– Йду я, йду! – крикнула я, піднімаючись з полу. –  Кому там не спиться?
Подивившись у вічко, за дверима я виявила жінку похилого віку з привітливою посмішкою. Подруга бабусі? Але нащо прийшла серед ночі? В будь–якому випадку побоюваннь старенька не викликала, до грабіжника ця божа кульбабка не дотягувала. Я відчинила двері повна рішучості з'ясувати причину її появи під нашими дверями, а потім спровадити додому пізню гостю. Однак, варто було відкрити рота, як на мене навалилося тіло. Занадто важке для бабусі. 
Зкрикнула. Мене повело в сторону, спроба схопитися рукою за дверний косяк закінчилася провалом і поломанним нігтем. Я б втримала рівновагу, але якимось чином примудрилася наступити на вухо зайця на тапці, заплутатися у власних ногах і під кінець впала на спину, незграбно розмахуючи руками. Ви вже здогадалися, що зверху мене притисло чуже тіло? Воно, доречі, мало підозріло знайоме руде волосся. А ось жінки похилого віку і сліду не лишилося. 
– Що–о–о…що…
Після секундного замішання спробувала зіштовхнути лежаче на мені тіло. В тяжкій боротьбі мені вдалося трохи зрушити і підняти його, що дозволяло нормально дихати і роздивитись ближче особистість,  збиваючу з ніг в буквальному розумінні цього слова. Довге, важке волосся затуляли пів обличчя, риси якого були мені знайомі.
Ну що ж, Ксюшо, ти дарма вважала, що зможеш так просто позбавитися від рудого психа. Він повернувся. Напевно, під прокляттям мав наувазі власну особу. Час викликати поліцію, нехай забирають його в каталажку. 
Так, але для початку не завадить вибратися з–під  гори м'язів і добратися до телефону!
Спроба номер два.
– Гей, ти чуєш мене? – взялася безуспішно трясти його.
Відповідю мені стало незрозуміле мугикання. Він поворушився, зробив спробу піднятися, але через мить я могла переконатися в його провалі, коли тіло чоловіка притиснуло мене до підлоги з новою силою, а на обличчя мені впали вогняні пасми. Через піжамні штани обпікав холодом метал, викликаючи мурашки по шкірі.
Чудово!
– Ти мене задушиш! – прохрипіла я, відчуваючи неабияке роздратування.  
Дарма. Помовчала би, поки вилізала на свободу, а так довелося відпльовуватися від чужого волосся, яке діяло разом зі своїм господарем в своєму бажані прикінчити мене. Через хвилину активних дій я змогла похвалитися отриманій свободі, піднімаючись на ноги і тихо офигіваючи від щастя, що звалилося мені на голову.
Здула с очей пасмо волосся, яке вибилося з хвостика. Підправила окуляри на носі, після чого  подивилася униз на тіло. Тіло не подавало ознаків життя, валяючись дохлим тюленем посеред коридору. Хоча дохлим він поки не став, я відчувала хвилиною раніше його дихання на своїй шиї, що, до речі, було зовсім не романтично, як описували в книжках. Дякую тобі боже, що від нього не смерділо перегаром та сигаретним димом, які не переношу.
Переставши зображати з себе статую, закрила двері від гріха подалі. Раптом там багато тих хто бажає завалитися до нашої квартири таким незвичайним чином? Честно кажучи, я жахнулася від вигляду рудого нещастя, варто було перевернути його на спину і  прибрати волосся з обличчя. Одне око заплило, на вилиці красувався синець, губа розбита.
Який красень! 
Що робити з побитим хлопцем? А він ще, до речі, й непритомний.  Дзвонити в швидку допомогу? Чи в поліцію? Все ж його поява тут виглядала підозріло, після тої сцени в парку. Він стежив за мною? Навіщо? Хотів пограбувати? Може, його спільники десь порядом, готові в будь–який момент увірватися в квартиру? 
Та ну. Продовжували мучити сумніви.  Не складається. Не могли ж його побити для проникнення всередині?
Заштовхавши  підозрілість в самий дальній куточок душі ризикнула, сподіваючись, що мене не тюкнуть по голові в найближчі п'ять хвилин і почала діяти.  Будучи високою, не крихкою дівчиною думала мені буде по силах дотягти юнака до дивана у вітальні, подзвонити в швидку і передати  їм цю ходячу проблему. Та де там!
Тягнути багатокілограммову(мені так здалося) пушинку і не порушити тишу в квартирі виявилося досить складною задачею.  Схоже на піхви для меча скрежетали при кожному дотику с підлогою,  його чоботи були в грязюці і залишали сліди, що стало причиною зупинки.  У вітальні світлий килим, я не насмілюся зіпсувати власність бабусі. Мені ж потім доведеться корячитися, приводячи його в порядок!
Безшумно зняти чоботи не вийшло: я пихтіла, сопіла, тихенько лаялася на деяких нахабних осіб, забруднюючи остаточно піжаму. 
– Ксюша! – донісся до мене голос бабусі. Я перелякано заклякла, сидячи на підлозі з чоботом в руці, наче повернулась в минуле, де я була п'ятирічною дівчинкою, яка взяла улюблені солодощі з шухляд і яку застукали на гарячому. – Зроби тихіше.
Видихнула. Мені здавалося, що я зовсім не дихала через страх бути викритою.  Не уявляю, що сказала б своїй родичці, побачь вона мене, коли я затягувала побитого хлопця у двері вітальні. Бабусю однозначно схопить удар!  
– Добре, ба! – відповіла я.
На дивані хлопець опинився через п'ять довгих хвилин, коли я впоралася, позбавивши його від піхов, і ми змогли продовжити наш шлях, не відтворюючи багато шуму. Не дивлячись на ймовірний інфаркт бабусі  я продовжувала тягнути нещасного. Не кидати ж його в коридорі до приїзду швидкої! Як я буду виглядати в очах лікарів?
Я блаженно видихнула, позбавившись від важкої ноші, впавши порядом. Я потребувала хвилинку відпочинку, не в силах навіть покласти його нормально. Хлопець так і залишився поряд напівлежачі. Знала б я сьогодні вдень про наслідки зустрічі з цим молодим юнаком – з квартири кроку б не зробила!
– Добре! – Ляснувши себе по колінах я ривком піднялася на ноги.
Спочатку я пішла на кухню за аптечкою  і льодом, поклала все на столик, а сама зупинилася. В квартирі запанувала тиша, тому я увімкнула новий фільм, щоб той звучав фоном і не привертати увагу бабусі. Налаштувавши гучність, кинула пульт в крісло та повернулась до  побитого хлопця. Бідолашний, дісталося йому. Відчула докір сумління за те, що кинула його вдень, хоча він просив допомоги. Просто він казав неадекватні речі, поводив себе грубо, не давав піти. Зараз я теж побоювалася якогось підступу, але непритомний хлопець не зможе заподіяти шкоди і треба  мені поспішити, щоб до того часу як він прийде до тями, в квартирі знаходились не одні ми з  бабусею.
Приклавши лід до постраждалого  ока, параллельно відкрила меню телефона і збиралася дзвонити по номеру 103.
– І хто тебе так? – запитала, не очікуючи, що юнак відкриє свої прекрасні очі(точніше, відкрив одне не підбите око), схопив кулон на моїй шиї та запитав:
– Це твоє? – Він закашлявся, змусивши мене перелякано відскочити в сторону. Лід я впустила на диван, а от телефон тримала міцно. Прослідкувавши за моїми діями, він зморщився. – Люди.
 Його обличчя спотворила гримаса болі, коли він зробив спробу поміняти позу. Били його сильно, тому думаю, одним обличчям діло не обійшлося і цілком можливі переломи. А я, дурепа, не подумала про це, коли волочила його сюди. 
Справи кепські. 
Повільно, не роблячи різких рухів та уважно стежачи за ним, підійшла та для зручності підклала подушку, а потім обережно допомогла йому сісти зручніше. Супротиву ніхто не чинив, лише настороженно спостерігав. 
Мовчки приклала лід до «бойових ран». 
Його губи ледь розліплялися, голос звучав приглушено:  
– Люди у формі.  В тому місці, яке ти мені порадила. 
Завмерла.
– Ти реально пішов туди і казав ті ж самі речі, що і мені? – Дочекавшись тихого «так», я здивовано поглянула на нього. З ним справді не все гаразд і потрібна допомога спеціаліста. 
– Що ти робиш? – запитав він, спостерігаючи, як вільною рукою я набираю номер швидкої та прикладаю телефон до вуха.
– Чш–ш–ш, помовч. – Наказала я, слухаючи гудки. –  Я швидку допомогу викличу, тобі до лікаря потрібно.
– Ні! – Різко промовив юнак. 
Іронично підняла брову, готуючись посперечатись. До того ж, судячи з його стану, він не в змозі мені суперечити.
Можливо, він зрозумів мій настрій, тому на його обличчя опустилась тінь незадоволення, а в очах промайнули іскри злості. Його рука піднялася уверх, вуста щось нерозбірливо бурмотіли, а через секунду телефон завис в повітрі наді мною. Залишалося лише спостерігати за польотом мого Самсунга, і  слухати гучний жіночий голос, який безуспішно намагався докричатися до мене. Зависла, тупо переводячи погляд з мобильного на хлопця, а потім назад. Він…фокусник?
– Ваш світ не дуже гостинний.  Не хочу прокинутися у тюрмі.
– Ага.
Я знаходилася в глубокому шоці, невідривно дивлячись на літаючий смартфон. Декілька секунд я була втрачена для світу, не в змозі нормально мислити.  
А потім різко схопила телефон і оглянула його ретельно з усіх сторін. 
– Як ти це зробив? – прошепотіла я.
– Що саме? Витратив останні часточки магії для заклинання? Змусив повірити в існування чаклунів?  – Поіронізував хлопець, прибираючи лід.
Кинувши погляд на обличчя, яке хтось використав замість боксерської груші, подумки вдарила себе по лобі. Зберись, Ксюша! Не на часі з'ясовувати ким він является. З моєю «допомогою» він скоріше відправится на той світ.
– Ненормальний. Подивись на себе! – намагалася  залишатися в тональності «гучного шепоту». – Мені не потрібен труп в квартирі к завтрашньому ранку!
Мої слова не справили враження на темного чаклуна.
– Я буду у формі через два дні. Ти приготуй настій.
– Що ти верзеш?! Який настій? Тобі що, наркопритон тут? – крикнула я, в ту ж мить осікаючись і докоряючи собі за нестриманність.  Озирнулась, прислуховуючись до звуків. Тиша. Начебто не розбудила.
– Нарко…що?
І робить вигляд наче не розуміє! 
Спокійно. Можливо, я перегинаю палку, а він дійсно нічого не розуміє? Мені стали приходити в голову дурні думки про фільми с мандрівниками в часі. А раптом…? 
О ні, зупинись, Ксюша! Я живу в реальному світі, а сценаристи фильмів ті ще вигадники! Ніхто не може мандрувати в часі, між світами. Чомусь в момент внутрішньої боротьби вклинилася спогади про мою подругу по листуванню. Даша була ярою шанувальницею книжок в жанрі фентезі, де героїня попадає в інший світ. Вона була однією з тих мрійників, які бажали потрапити в магічну академію, але мені не доводилося чути від неї ні разу, щоб існували екземпляри,  що потрапили з іншого світу на Землю. Треба поцікавитися буде про такий варіант.
– Загалом так, юначе, я ні разу не лікар! Хіба що обробити подряпини на обличчі, щоб інфекцію не занести.  На більше не розраховуй. – Зразу попередила. Нічого собі ілюзії будувати на рахунок моєї доброти. Залишати його тут ніхто не збирається.
Він погодився.
Слідуючи порадам з інтернету взяла серветку, змочила її в фурациліні і аккуратно приступила до протирання не пошкодженних ділянок навколо саден.  Після чого взяла перекис водню. Хлопець реагував нормально до тих пір, поки я не почала займатися самими саднами, подряпинами. Зашипівши, він смикнувся в сторону. 
Так, знаю, неприємно.
– Сиди тихо! – наказала я. – Там, – кивнула я на двері, – спить моя бабуся. Небажанно її будити. Зрозумів?
Судячи з погляду – зрозумів. 
    Подальші десять хвилин пройшли в мовчанці. Я закінчила, аккуратно наносячи мазь на пошкодженну губу, він же прикрив очі і сидів, не рухаючись. 
    Бути з  вами честною? Зі мною відбуваються ненормальні речі! Зазвичай я не поступаю настільки  необачно, затягуючи в дім незнайомців, допомагаючи їм. Та знаєте, що мене вражає найбільше? Я не боялася його. Так–так, інстинкт самозбереження поскакав  у дивні далі, залишивши Ксюшку один на один з незнайомим хлопцем. Ще б запропонувала переночувати у нас, тоді розум точно махне рукою, визнаваючи мене безнадійною ідіоткою.
– Ім'я в тебе є, злощастя? – поцікавилася я. 
З  відчуттям виконаного обов'язка наліпила на подряпину  ближче до підборіддя пластир. Придивилась до його обличчя. Що ж, ліпше не стало.
– Ейнар Стюарт. 
Чаклун–іноземець.  Просто дивовижно.
– Ксенія Вяземська. – Представилася йому, прибираючи все назад в аптечку і викидуючи використанні серветки. – Що пропонуєш робити з тобою, Ейнар Стюарт? 
В ту ж мить телевізор нагадав про себе. На экрані заверещала перелякана дівчина, перед обличчяя котрої бовталась миша, а придурки, які вирішили, що це надзвичайно весело – лякати дівчину гризуном –  розсміялися. Голова чаклуна повільно повернулася, напружений погляд зупинився на экрані телевізора. Недовіра змінилась на здивування, яке змішалося з долею захоплення. 
Не зрозуміла його зосередженний погляд на телевізорі. Фільм йому не сподобався, чи що? 
Ейнар жадібно ловив кожний рух акторів, ніби боявся упустити важливу деталь, а через мить нахилився вперед, за що поплатився новим сплеском болі. Навряд чи він хотів показувати мені свою слабкість, але маска байдужості впала, поки він повертався в колишнє положення. 
Жалість скребла душа, а совість,  дивилась на мене щенячими оченятами, просячи залишити його в квартирі. В протилежному випадку вона погрожувала до кінця життя нагадувати мені про те, що я вигнала взимку на вулицю побитого хлопця.
Під тиском власної совісті згадала про знеболювальне і, сказавши чаклуну, що зараз повернусь, пішла на кухню шукати серед купи бабусиних травок потрібні таблетки. Поки рилась в ліках, в голові відбувалося справжнє противостояння між здоровим глуздом та совістю. 
Розум недбало відштовхнув в сторону совість, назвав ту ідіоткою через яку ми можем загрузнути в проблемах, а потім зажадав виставити парубка з легким флером неприємностей за двері. 
Так, звісно, було б правильніше і безпечніше вчинити, адже хто залишає ледь знайомого хлопця ночувати у  своїй квартирі? В мене он вже почалися галюцинації! Навіть занадто жалістливий вигляд побитого юнака не міг до кінця переконати.
Повернулась у вітальню і мовчки вручила Ейнару дві таблетки. Я подумки все ще вагалась. Головним спиняючим фактором був страх завтра стати холодним і непривабливим трупом. Помирати з облізлим лаком на нігтях, гніздом на голові та в піжамі з кошенятами не збиралася!
– Що це?
Моргнула, відганяючи тривожні думки. Я стояла перед чаклуном, який роздивлявся дві таблетки на своїй долоні.
– Таблетки. Вони знімуть біль. – Пояснила я. –  Запивай. – Протягнула йому стакан с водою.
Мене нагородили недовірливим поглядом, але все ж Ейнар мовчки прийняв стакан і виконав усі вказівки. В кінці він навіть згадав про люб'язність, подякувавши мені. А я трошки нервувала, не знаючи, як виставити його за двері.
Присіла на диван.
– Слухай, – постукуючи нігтями по дерев'яній поверхності стола, нерішуче поначала я. Трохи гальмували роздираючи мене навпіл почуття.
– Як людям вдалося потрапити туди? – безцеремонно перебили мене. Його увага знову була прикута до телевізору.  – Чого вони маленькі? Це покарання? Їх зменшили, а потім відправили туди?
– Е–е–е… – після такого красномовному виразу втратила мову.
Сіла в півоберту, роздивляючись у всі очі дивакуватий екземпляр,  що сидів поряд.
– Це запис.  – Відповіла йому і насмішливо додала: – У тебе вигляд, ніби ти бачиш телек вперше в житті.
– Телек? – рудоволосий насупив брови, а я не розуміла, як продовжувати спілкування з ним.
– Телевізор, – виправилася я. – А ми дивимось фільм, який був знятий на камеру, а потім записаний на диск. Звідки ти взагалі, якщо не знаєш елементарного? 
– Фільм? Камера? Що це?
– Прикалуєшся, чи що? Або ти виповз із глухого  Середньовіччя?
Незадоволенно закотила очі. 
Під час нашої першої зустрічі його поведінка, одяг мені здавався дивним. Наче ця людина була не звідси. І зараз його слова раз за разом дивують.
В котрий раз переконуюсь, що затягнула в дім божевільного!
« – Ага, заразом і сама божевільною стала. Телефони літаючи бачу!»
Чи...він дійсно був не з нашого світу?
Власне питання змусило подивитися на Ейнара по–іншому, задуматися над можливістю його появи тут, як іномирця.  Вперше за вечір я обдумувала варіант його прибуття із Середньовіччя. Не нашого, звичайно. Там за одну підозру в чаклунстві могли спалити на багатті, а він без усілякого страху говорив про надприродні здібності. А ще він знатного походження. Такий собі варіант середньовічного мажора, для якого подорож сюди як холодний душ.
Захопленно роздивляючись чаклуна, пояснила усі незрозумілі для нього речі. Старалася залишатися спокійною, хоча в думках був справжній сумбур. Так, чаклун з іншого світу дуже цікава річь, та хто дозволить мені влаштовувати в бабусиній квартирі притулок для іномирців? І не повірять мені, почни я комусь розповідати про нього. Скоріше допоможуть відправитися в палату до  душевно хворим.
Але моє рішення вигнати його сьогодні похитнулося. Я повернулася і, вже відкрила було рота, однак, побачивши сплячого Ейнара, закрила його. Заснув. Якщо б  не стопроцентна вірогідність, що бабуся побачить його і викличе поліцію, ніхто не чіпав би його.
– Агов! – Обережно доторкнулася до плеча Ейнара. Дочекавшись поки він прокинется, сказала:  – Ти не можеш тут спати!
Як і раніше вдень удостоїлася не самого приємного погляду. 
– Виганяєш? 
– Тебе вижени – ще проклянеш. – Прошепотіла я.
Він здивовано спостерігав за тим, як я розв'язую зав'язочки його плаща і, судячи з виразу обличчя, подумав не про те. Боже, хлопці такі хлопці!
– Що ти робиш?
З залишками здорового глузду прощаюсь! Невже не видно?
– Циц! Я вирішила побути Матір'ю Терезою. Сьогодні залишаєшся тут. – Озвучила свої думки. 
– Ким? Якою матір'ю? – Повне нерозуміння. Ейнар явно не знав про існування в минулому сторіччі Матері Терези.
– Забий. – В котрий раз піймала на собі нерозуміючий погляд, звела очі до неба. – Забудь. Ти зможеш піднятися? Потрібно дійти до моєї кімнати. У вітальні тебе може побачити бабуся, а вона навряд зрадіє появі незванного гостя.
– Я запрошений до твоєї спальні? Це честь.
Подивіться на нього, у цього нещастя вистачає ще сил для іронії! Пацієнт буде жити.
– Ага, я тобі на підлозі постелю, – мстиво заявила, не даючи можливості зробити з мене дівчинку для биття. Між іншим, я не забула образливе «простолюдинка» в його виконанні!
На підлогу Ейнара, звичайно, ніхто не збирався відправляти. Я дівчина добра і тому йому дісталася  половина моєї кроваті. Хотіла його попросити зняти брудні речі, але хворобливий вигляд юнака змусив замовкнути на півслові. 
Що ж, простирадла я завжди можу змінити. Як і піжаму з кошенятами.
Ейнар заснув миттєво. Я ж відправилася спочатку прибирати наслідки своєї доброти: помити підлогу в  коридорі (не забути сказати «дякую» чаклуну за брудні чоботи), сховати його взуття, ту штуку, яку мені довелося зняти з його пояса та плащ. 
Коли замела сліди, зазирнула в кімнату з перевіркою та переконавшись, що Ейнар дійсно спить, а не шастає по квартирі, прицінюючись до нажитого непосильною  працею, вирушила у душ.