3

Вечір проводила за переглядом фільму «Тепло наших тіл». Ніколаса Холта не змогла зіпсувати бліда шкіра , темні кола під очима та синюшні губи. Зомбі в його виконанні вийшов милим, тому я розуміла Джулі. Деякі хлопці живі, а вигляд у них гірше усіляких зомбаків. 
Головна героїня відмахувалася бензопилою від бажаючих її з'їсти мерців, а я застигла в очікуванні, хоча передивлялася цей фільм не в перший раз. Карою мені стало морозиво. Воно капнуло на піжамні штани. І чого, питається, я рота відкрила, наче остання ідіотка? Обізвавши себе поросятком, кинула ложечку назад у відерце з шоколадним смаколиком  і стерла зі штанів морозиво.
– Господи, Ксюшо, навіщо ти дивишся оті страхіття? Ще наснится, – причитала бабуся, яка не змінювала своїх звичок і зараз, дістаючи з шухляд свої ліки, вона кинула погляд в сторону вітальні.  Завдяки відчиненій двері з кухні можна побачити екран телевізора. А бабуся потрапила в момент втечі Р та Джулі від скелетів. Виглядали останні моторошно. Їх я точно не бажаю побачити уві сні.
– Я так погано сплю, – поскаржилась бабуся.
Але мені й так було відомо про її безсоння та періодичні головні болі. Ніяк не придумаю, як змусити її піти до лікаря, а не лікуватися за допомогою нетрадиційною медициною та пічкати себе різними травками. Бабуся хоч і здається доброю ромашкою, та насправді ж дуже вперта.
– Ну, ба–а–а. – Занила я. – Це не жахи.
– Ксюша, твоя бабуся жінка вже поважного віку, але з моїм зором повний порядок. – Вона зайшла до вітальні, обережно присіла на диван поряд зі мною.  Бабуся дивилась на зомбі, які розтупилися перед Р та Джулі, немов намагалася зрозуміти мій інтерес до фільму.  – Вони сутулятся прямо, як ти.
– Ба! – ображено вигукнула я. – Вони– зомбі.
– Значить, тримай спину рівніше! – і ляснула мене по спині, змушуючи випрямитись. 
Розім'яла плече. Це ж треба, яка у бабусі виявилась важка рука. Добре,  що на той момент я відставила  морозиво в сторону, інакше довелося б віддраювати килим бабусі від нього.
– Ба, ну чого знову починаєш?  – похмуро пробуркотіла я. Чого вони прив'язалися до мене? Нормальна у мене постава. Нормальна! – Мені достатньо було вислуховувати від таткової Альбіни про мої недоліки.
– Іноді варто дослухатися до порад, – тепер бабуся посміхалася, лагідно погладивши мене по волоссю. – Нехай навіть ти отримала його від такої людини, як Альбіна. 
Я нічого не відповіла, насупившись. Після тих образливих слів, прислуховуватися до порад гарпії я була не готова. Бабуся просиділа зі мною ще десять хвилин, помічаючи вади у героїв, після чого знаходила схожі у реальних, знайомих їй людях. 
– От навіщо дивитись фільм про скелети?
– Вони не скелети, а мерці, які ожили. Бачиш чорненького в червоній толстовці? Це головний герой, він також зомбі, та зустріч з головною героїнею змусила його серце знову битися. В кінці він стане людиною. Світ врятує кохання. – Пустилася я в пояснення. – Р такий симпатяжка! – і мрійливо зітхнула.
Бабуся подивилася на це, чомусь перехрестилася і видала:
– Господи, куди котиться цей світ? Моя онучка мріє про мерця! – Вона покачала головою. – Піду я спати.
Я потягнулася за пультом, щоб прибрати трохи звук, пам'ятаючи про її чутливий сон.
– Зробиш тихіше?
– Не варто. Я прийняла снодійне і буду міцно спати.
Вона плеснула мене по колінці і побажавши доброї ночі, піднялася і попрямувала в свою кімнату. Я дивилась їй у спину, поки вона не зникла в коридорі. 
– Р! – гучний вигук Джулі змусив мене здригнутися та повернути увагу до того що відбувалося на екрані.
Коли вдалині з'явився Р зі своєю бандою друзів–зомбі, з якими він збирався відновлювати  увесь світ, а на задньому фоні грала музика, яка зазвичай підходила для появи крутих героїв, до морозива додалися кислі желейки, а сама я зовсім позабула про свою обіцянку не захоплюватися солодким.
–  І не важливо, як було раніше? Не хочеш повернути колишнє життя? – питала Джулі свого милого–вже–не–зомбі в кінці фільму.
– Ні. Я хочу цю.
– Просто Р, так?
– Просто Р.
Посміхнулася, роздіяючи з героями романтичний момент. Мені подобалися фільми зі щасливим кінцем, де обходилося без драм, з атмосферою романтики. На жаль, в реальному житті ніякої романтики і близько  в мене в не було, але я не впадала в депресію через відсутність особистого життя. Все відбувається в свій час. 
Годинник показував одинадцяту ночі, коли фільм скінчився, а я зазвичай лягала спати  пізніше дванадцятої і часу для продовження кіно–сеансу залишалося. На моє здивування пролунав дзвінок, я підняла голову, відриваючись від важкого вибору між романтичною комедією та «Чоловіком павуком». Спочатку я навіть подумала, що мені здалося, та хтось продовжував настирливо дзвонити в двері.
– Йду я, йду! – крикнула я, піднімаючись з підлоги. –  Кому там не спиться?
Подивившись у вічко, за дверима я виявила жінку похилого віку з привітливою посмішкою. Подруга бабусі? Але нащо прийшла серед ночі? У будь–якому разі побоюваннь старенька не викликала, до грабіжника ця божа кульбабка не дотягувала. Я відчинила двері повна рішучості з'ясувати причину її появи під нашими дверями, а потім спровадити додому пізню гостю. Однак, варто було відкрити рота, як на мене навалилося тіло. Занадто важке для бабусі. 
Закричала. Мене повело в сторону, спроба схопитися рукою за дверний косяк закінчилася провалом і поломанним нігтем. Я б втримала рівновагу, але якимось чином примудрилася наступити на вухо зайця на тапці, заплутатися у власних ногах і під кінець впала на спину, незграбно розмахуючи руками. Ви вже здогадалися, що зверху мене притисло чуже тіло? Воно, до речі, мало підозріло знайоме руде волосся. А ось жінки похилого віку і сліду не лишилося. 
– Що–о–о…що…
Після секундного замішання спробувала зіштовхнути лежаче на мені тіло. В тяжкій боротьбі мені вдалося трохи зрушити і підняти його, що дозволяло нормально дихати і роздивитись ближче особу, що збивала з ніг у буквальному сенсі цього слова. Довге, важке волосся затуляли пів обличчя, риси якого були мені знайомі.
Ну що ж, Ксюшо, ти дарма вважала, що зможеш так просто позбавитися від рудого психа. Він повернувся. Напевно, під прокляттям мав наувазі власну особу. Час викликати поліцію, нехай забирають його в каталажку. 
Так, але для початку не завадить вибратися з–під гори м'язів і добратися до телефону!
Спроба номер два.
– Гей, ти чуєш мене? – взялася безуспішно трясти його.
Відповідю мені стало незрозуміле мугикання. Він поворушився, зробив спробу піднятися, але через мить я могла переконатися в його провалі, коли тіло чоловіка притиснуло мене до підлоги з новою силою, а на обличчя мені впали вогняні пасми. Через піжамні штани обпікав холодом метал, викликаючи мурашки по шкірі.
Чудово!
– Ти мене задушиш! – прохрипіла я, відчуваючи неабияке роздратування.  
Дарма. Помовчала би, поки вилізала на свободу, а так довелося відпльовуватися від чужого волосся, яке діяло разом зі своїм господарем в своєму бажані прикінчити мене. Через хвилину активних дій я змогла похвалитися отриманій свободі, піднімаючись на ноги і тихо офігіваючи від щастя, що звалилося мені на голову.
Здула з очей пасмо волосся, яке вибилося з хвостика. Підправила окуляри на носі, після чого  подивилася униз на тіло. Тіло не подавало ознаків життя, валяючись дохлим тюленем посеред коридору. Хоча дохлим він поки не став, я відчувала хвилиною раніше його дихання на своїй шиї, що, до речі, було зовсім не романтично, як описували в книжках. Дякую тобі боже, що від нього не смерділо перегаром та сигаретним димом, які не переношу.
Переставши зображати з себе статую, закрила двері навіть не стільки для безпеки, як від гріха подалі. Раптом іще хтось бажає завалитися до нашої квартири таким незвичайним чином? 
Честно кажучи, я жахнулася від вигляду рудого нещастя, варто було перевернути його на спину і  прибрати волосся з обличчя. Одне око заплило, на вилиці красувався синець, губа розбита.
Який красень! 
Що робити з побитим хлопцем? А він ще, до речі, й непритомний.  Дзвонити в швидку допомогу? Чи в поліцію? Все ж його поява тут виглядала підозріло, після тої сцени в парку. Він стежив за мною? Навіщо? Хотів пограбувати? Може, його спільники десь поруч, готові в будь–який момент увірватися в квартиру? 
Та ні. Продовжували мучити сумніви. Щось тут не так. Не могли ж його побити для проникнення всередині?
Загнавши  підозри у найдальший закуток душі, я зважилася на ризик. Сподіваючись, що мене не огріють по голові в найближчі п'ять хвилин, почала діяти.  Будучи високою, не тендітною дівчиною думала мені буде по силах дотягти юнака до дивана у вітальні, подзвонити в швидку і передати  їм цю ходячу проблему. Але де там!
Тягнути багатокілограмову (мені так здалося) пушинку і не порушити тишу в квартирі виявилося досить складною задачею.  Щось на кшталт піхов для меча скрежетали при кожному дотику с підлогою,  його чоботи були в багнюці і залишали сліди, що стало причиною зупинки.  У вітальні світлий килим, я не насмілюся зіпсувати власність бабусі. Мені ж потім доведеться корячитися, приводячи його в порядок!
Безшумно зняти чоботи не вийшло: я пихтіла, сопіла, тихенько лаялася на деяких нахабних осіб, забруднюючи остаточно піжаму. 
– Ксюша! – донісся до мене голос бабусі. Я перелякано заклякла, сидячи на підлозі з чоботом в руці, наче повернулась в минуле, де я була п'ятирічною дівчинкою, яка взяла улюблені солодощі з шухляд і яку застукали на гарячому. – Зроби тихіше.
Видихнула. Мені здавалося, що я зовсім не дихала через страх бути викритою.  Не уявляю, що сказала б своїй родичці, якби вона мене побачила, коли я затягувала побитого хлопця у двері вітальні. Бабусю однозначно схопить удар! 
– Добре, ба! – відповіла я.
На дивані хлопець опинився через п'ять довгих хвилин, коли я впоралася, знявши з нього піхви, і ми змогли продовжити наш шлях, не відтворюючи багато шуму. Не дивлячись на ймовірний інфаркт бабусі  я продовжувала тягнути нещасного. Не кидати ж його в коридорі до приїзду швидкої! Як я буду виглядати в очах лікарів?
Я блаженно видихнула, позбавившись від важкої ноші, впавши порядом. Я потребувала хвилинку відпочинку, не в силах навіть покласти його нормально. Хлопець так і залишився поруч напівлежачі. Знала б я сьогодні вдень про наслідки зустрічі з цим молодим юнаком – з квартири кроку б не зробила!
– Добре! – Ляснувши себе по колінах я ривком піднялася на ноги.
Спочатку я пішла на кухню за аптечкою  і льодом, поклала все на столик, а сама зупинилася. В квартирі запанувала тиша, тому я увімкнула новий фільм, щоб той звучав фоном і не привертати увагу бабусі. Налаштувавши гучність, кинула пульт в крісло та повернулась до  побитого хлопця. 
Бідолашний, дісталося йому. 
Відчула докір сумління за те, що кинула його вдень, хоча він просив допомоги. Просто він казав неадекватні речі, поводив себе грубо, не давав піти. Зараз я теж побоювалася якогось підступу, але непритомний хлопець не зможе заподіяти шкоди і треба  мені поспішити, щоб до того часу як він прийде до тями, в квартирі знаходились не одні ми з  бабусею.
Приклавши лід до постраждалого  ока, параллельно відкрила меню телефона і збиралася набрати 103.
– І хто тебе так? – запитала, не очікуючи, що юнак відкриє свої прекрасні очі(точніше, відкрив одне не підбите око), намагаючись торкнутися кулону на моїй шиї та запитав:
– Це твоє? – Він закашлявся, змусивши мене перелякано відскочити в сторону. Лід я впустила на диван, а от телефон тримала міцно. Прослідкувавши за моїми діями, він зморщився. – Люди.
 Його обличчя спотворила гримаса болі, коли він зробив спробу поміняти позу. Били його сильно, тож, думаю, не лише обличчя постраждало і цілком можливі переломи. А я, дурепа, не подумала про це, коли волочила його сюди. 
Справи кепські. 
Повільно, не роблячи різких рухів та уважно стежачи за ним, підійшла та для зручності підклала подушку, а потім обережно допомогла йому сісти зручніше. Супротиву ніхто не чинив, лише настороженно спостерігав. 
Мовчки приклала лід до «бойових ран». 
Його губи ледь розліплялися, голос звучав приглушено:  
– Люди у формі.  В тому місці, яке ти мені порадила. 
Завмерла.
– Ти реально пішов туди і сказав те ж саме, що й мені? – Дочекавшись тихого «так», я здивовано поглянула на нього. З ним справді щось не так і  потрібна допомога фахівця. 
– Що ти робиш? – запитав він, спостерігаючи, як вільною рукою я набираю номер швидкої та прикладаю телефон до вуха.
– Чш–ш–ш, помовч. – Наказала я, слухаючи гудки. –  Я швидку допомогу викличу, тобі до лікаря потрібно.
– Ні! – Різко промовив юнак. 
Іронично підняла брову, готуючись посперечатись. До того ж, судячи з його стану, він не в змозі мені заперечувати.
Можливо, він зрозумів мій настрій, тому на його обличчя опустилась тінь незадоволення, а в очах промайнули іскри злості. Його рука піднялася уверх, вуста щось нерозбірливо бурмотіли, і за мить телефон завис у повітрі над моєю головою.
Залишалося лише спостерігати за польотом мого Самсунга, і  слухати гучний жіночий голос, що безуспішно намагався докричатися до мене. 
Я завмерла, тупо переводячи погляд з мобільного на хлопця, а потім назад. Він…фокусник?
– Ваш світ не дуже гостинний.  Не хочу прокинутися у тюрмі.
– Ага.
Я перебувала в глибокому шоці, невідривно дивлячись на літаючий смартфон. Декілька секунд я була відірвана від реальності – не в змозі нормально мислити.  
А потім різко схопила телефон і ретельно оглянула його з усіх боків. 
– Як ти це зробив? – прошепотіла я.
– Що саме? Витратив останні часточки магії для заклинання? Змусив повірити в існування чаклунів?  – Поіронізував хлопець, відсуваючи лід.
Кинувши погляд на обличчя, яке хтось використав замість боксерської груші, подумки вдарила себе по лобі. Зберись, Ксеніє! Не на часі з'ясовувати ким він є. З моєю «допомогою» він скоріше відправится на той світ.
– Ненормальний. Подивись на себе! – намагалася  залишатися в тональності «гучного шепоту». – Мені не потрібен труп в квартирі до завтрашнього ранку!
Мої слова не справили враження на темного чаклуна.
– Я буду у формі через два дні. Ти приготуй настій.
– Що ти верзеш?! Який настій? Тобі що, наркопритон тут? – вигукнула я, в ту ж мить осікаючись і докоряючи собі за нестриманність.