2

Земля

 **  
«You make me feel like I`m fucking drowning 
I need to cut you out 
You made my world come crashing down around me
I need to cut you out
Oh God I wish you`d just speak to me 
Black is all that I see»
 – Spe–pe–pe–pe–peak to me, – це вже я тихенько підспівувала вокалісту Аскінгів, поправляячи лямку рюкзака.
Зараз закуплю продукти в супермаркеті, можливо, побалую себе шкідливими, але такими смачними жувальними ведмежатами. Опустила погляд на  свої ноги обтягнуті темно–синіми джинсами і тяжко зітхнула. 
Ні, не варто. 
Обіцяла собі з понеділка перейти на правильне харчування. Тренуємо силу волі, доводимо, що нам під силу відмовитися від солодкого. Заодно – втираємо носа мачусі.
При спогадах про Альбіну Вікторовну подумки скорчила гримасу. Моя мачуха в свої сорок була гарною, стрункою, впевненою в собі жінкою. Її чорне волосся, що спадало водоспадом по спині, мало глянцевий вигляд, і при одному погляді на нього можна згадати про рекламу дорогого шампуню. Симпатичне обличчя з загостреними вилицями, брови врозліт та карі очі, на дні яких я не бачила нічого доброго. Загалом природа потурбувалася про те, щоб за допомогою тілесної оболонки приховати потворність її душі.
Як добре, що після закінчення школи я переїхала до бабусі й більше не мусила «насолоджуватися» зустрічами з мачухою. Своїми нотаціями про мою манеру поведінки, стиль одягу і неправильне харчування вона мені увесь мозок виїла. 
Я ніби зараз чую її голос:
– Ксенія, як ти сидиш за столом? Негайно випрям спину! 
– Що за жахлива ганчірка на тобі? Дівчинко, у твого батька стільки грошей, ми купуємо тобі найкращий одяг, а ти носиш речі більш підходящі для обірванців! Якщо в тебе немає смаку – спитай у мене поради або у своєї сестри Єлизавети. 
– Ксенія, не налягай на вироби з борошна. Скоро не пролізеш ні в одні двері, якщо будеш продовжувати в тому ж дусі. Станеш товстою, негарною та нікому не потрібною. Навіть своєму батькові. Салатику?
– Подивись на свої нігті! Жахливий манікюр!
Та–ак. Мачуха вміла зіпсувати настрій, так само як і її донька – Лізка. 
Дякую тобі, бабусю, що твоя квартира розташована ближче до універу і я можу не перейматися, що мій мозок остаточно закипить!
Додому я поверталася через парк, весело крокуючи алеєю й задоволенно мружачись від яскравого сонця. Зима була м'якою, лише зрідка показуючи свій грізний норов, подарувавши всього один сніжний та морозний січень. Лютий відзначився різкими перепадами температур і дощами, але сьогодні виглянуло сонечко. Найкраща погода для прогулянки!
У правій руці в мене були пакети з продуктами, і я вже вигадала, що приготую на вечерю.  Моя солодка втіха із кондитерскої була в іншій руці.
Насолоджуючись погодою та гарною музикою, я навіть не помітила, як з кущів вискочив незнайомець, і все так само бадьоро крокувала, думаючи про плани на вечір. Як же чудово, що сьогодні субота, і мені завтра не потрібно вставати вдосвіта.
Щоправда, крокувала я недовго. Врізалась в когось буквально за п'ять кроків, зойкнула – та вже за мить було не до зіткнення: порвався пакет із продуктами.
Проклинаючи свою неуважність і ці кляті, тонкі пакети, я хутко заходилася збирати продукти. Половину заштовхала в інший пакет, сподіваючись, що той не підвіде мене, як його попередник.  Решту поклала в рюкзак. 
Коли все було зібрано, я випросталась і полегшенно зітхнула. Закинувши рюкзак на плече, вже готова була рушити далі, але раптом побачила перед собою  хлопця. З вигляду – мій ровесник. Він дивився на мене величезними очима. Гарними, темно–карими. Тільки через секунду стало зрозуміло, що його гарні оченята не виражають нічого, окрім зарозумілості та зневаги.
Вау. Я, звісно, не еталон краси, але ж можна хоча б проявити елементарну ввічливість?
Тоді я звернула увагу на його зовнішній вигляд. Довге червоне волосся спадало до середини спини й було заплетене в косу. На відміну від мого – до плечей і з недбалим укладанням "я–щойно–прокинулася". Порив вітру розвівав його чорний плащ, відкриваючи одяг, що нагадував середньовічний…і меч? 
Ах, стійте, десь тут поряд був театр. Мабуть, я міряюсь поглядами з актором?
Не витримавши уважного погляду, запитала:
– Що? 
– Я чекаю.
Трамвая? 
Та іронія тут недоречна. І у хлопця, котрий перегородив мені шлях, ввічливо поцікавилась:
– Чого саме чекаєте?
– Вибачень. – Здивував мене хлопець.
Гадаю, актор і був людиною, в яку я врізалась. Його вимога з негайними вибаченнями прозвучала грубо, але я у відповідь знизала плечими, вибачилась за зіткнення і збиралася піти звідти, як раптом його рука вчепилася в моє плече.
Дідько, а хватка у юнака виявилася сильною! З першого погляду і не скажеш, що він такий сильний!
– Гей! Відпусти! – намагалася позбавитися від його руки на плечі.  Не вийшло. Серце у грудях забилося частіше, в цей момент у голові з'являлися різні дурні думки. 
《 – Матінко рідна, а раптом він маніяк? Хоча ні, – поспішила заспокоїти паніку, яка піднімалася. –  Який маніяк серед білого дня?  – І тут же захлеснули протилежні думки: – А якщо це ненормальний маніяк, який відкрив полювання на своїх жертв саме в розпал дня?》
Гучний реп перервав наступний потік переживань. Я навіть моргнула від несподіванки. В декілька кроків від нас пройшла група підлітків. Вони зиркнули в наш бік з підозрою, однак, швидко загубили інтерес, відвернулися та продовжили свій шлях.
Я згадала, де знаходжусь. Спокійно. Не стане він проявляти свою суть  маніяка посеред багатолюдної алеї. Розслабляємося.
– Де я перебуваю? – різким тоном  запитав він.
Мої брови повільно,  але впевнено поповзли вгору. Він п'яний? Обкурився? Чи не місцевий? Ага, загубився в мегаполісі в своєму старомодному костюмі.
– Тобі точніші координати? – іронічно поцікавилася. Зізнаюсь, не змогла стриматись.
– Де. Я. Знаходжусь. – Втрачаючи терпіння, промовив хлопець. В його голосі було чутно ледь помітний акцент. 
Він продовжував дивитися на мене, не відводячи погляду і за цей час ні разу не моргнувши. Немов у ці секунди добираючись до самих глибин моєї душі. Це  змусило  мене здригнутися.
Хватка посилилась, і мене добряче струснули. Рюкзак зісковзнув  з плеча і тепер бовтався на згині руки. А він, між іншим, був важким!
– У Києві? – Ледь вимовила назву столиці.
Звідки я знала, що саме йому потрібно: країну, місто чи просто назву вулиці? А у нього погляд божевільного! Раптом йому зовсім дах зірве, він витягне з–за пазухи ніж і прикінчить мене посеред парку?
Він навіть шипіти припинив, розгубленно відкривши рота. Навіть свої загребущі рученята прибрав. Відступила, розминаючи плече та похмуро зиркаючи на божевільного придурка. 
– Це країна?
Ось тут наші ролі і помінялися. 
Поправила окуляри на носі, відчуваючи легке сум'яття. Але настороженість нікуди не зникла – я й далі тримала хлопця на відстані витягнутої руки.
– Місто. Ти що, хлопче, з Місяця звалився?
Рудоволосе диво природи мотнуло головою.
– Я з Аштера.
Зависла на мить, поки шестерні в голові почали крутитися в пошуках хоч якоїсь інформації про Аштер. Порожньо.
– Соррі, хлопче, ніколи не чула про Аштер. Це місто в Європі? 
Раптом він іноземець? Тоді зрозуміло, звідки акцент.  Може, приїхав із сусідньої країни? Але як так – не знає, де знаходиться? Дивно.
– І якщо в тебе проблеми,  – не проґавила можливості  додати я, – моя порада: йди в консульство своєї країни. 
Його погляд був воістину вбивчим. Що я не так сказала? Добре, мабуть, не варто лізти з порадами до ненормального.
– Аштер – не місто, а королівство! 
Звичайно. А я —  королева Єлизавета! Зовсім уже за ідіотку мене тримає?! 
Я обвела поглядом алею, вишукуючи осіб, які могли б бути його спільниками. Мабуть, він розігрує мене, поки його придурковаті друзі сидять в кущах і регочуть. 
Я ж, на їхню думку, ідеально підходжу на роль лохушки!
– Немає такого королівства, як Аштер! Тож проспись і перестань курити травку! Мелеш, що попало.
– Як ти смієш, простолюдинко, обвинувачувати мене у брехні? Ти хоч знаєш, хто мій батько?!
Мої очі ледь не вилізли з орбіт.
Простолюдинка? Він назвав мене простолюдинкою?  Хах!  Ну знаєте, а ось це було реально прикро чути!
Що ж, у будь–якому випадку це хамло – звичайний псих за яким дурка плаче!
– Мене не цікавлять твої родинні зв'язки, – огризнулась я, вжалена його словами. – Дай пройти. Мені ніколи дурницями займатися!
Ніхто не поспішав звільняти шлях. Хлопець виглядав не менш сердито, граючись зі мною в переглядки. Через хвилину здалася.
– Та чого тобі потрібно? – бурчала я.
На мої плечі знову лягли руки, цього разу не завдаючи болі. Порив скинути їх притримала. Рудий тип нахилив голову і встановив зі мною зоровий контакт.  Зблизька я могла роздивитися насичений колір його карих очей із золотистим вкрапленням. Пальці трохи сильніше стиснули плечі поверх куртки, а вираз його обличчя  був зосередженним. Я ж в думках наспівувала пісню Аскінгів, стараючись слідувати рекомендаціям  ведучого містичного шоу, котрий радив таким чином про всяк випадок абстрагуватися, якщо хтось захоче вплинути на вас за допомогою гіпнозу. 
Ну, а що?! Навіщо він заліз в мій особистий простір? 
Хлопець зморщів ніс, немов міг пробратися в мою голову і почути гру бас–гітари та гроул вокаліста. 
– Послухай, я бився з ельфом, коли мене викинуло сюда! – роздратовано вигукнув він. – Мені швидше треба повернутися додому, але я не можу відкрити клятий портал через відсутність магічного фону! Розумієш, – в його голосі було чутно нотки відчаю, –  я не відчуваю магії!
Лишенько! Яка біда! А який актор стояв переді мною! «Оскаром» нагородіть його в терміновому порядку.
З першого погляду не відрізниш його від нормального хлопця, але та маячня, яка вилітає з його рота не може бути сказана адекватною людиною.
– З ельфом? Вау! Крутяк! – Зробила розумне й трохи співчутливе обличчя. Для переконливості покивала головою. – А дракон там раптом не пролітав? Чи змій? Зелений?
Його вузьке, привабливе обличчя опинилось в декількох сантиметрах від мого. Я завмерла від несподіванки, широко розкрила очі, а пальці сильніше вчепилися в ручку пакета. Хай спробує придвинутись ближче – отримає по своїй дурній макітрі!
– Знущаеш–ш–шся?
– Аж ніяк. Ти закінчив з казками? Я піду, гаразд?
– Ти пошкодуєш, якщо кинеш мене і не допоможеш!
Я шоці, дорога редакціє! Це руде диво в пір'ї має нахабство погрожувати?
А тим часом хлопець вирішив мене добити:
– Повір, для темного чаклуна організувати неприємності просто. В поганому настрої я люблю насилати на людей прокляття. А зараз у мене дуже поганий настрій!
Зрозуміло. Мені пощастило зустріти чоловічу версію  циганки, яка чіпляється  до вас на вулиці та стверджує, що на вас страшне прокляття і тільки вона(звичайно ж!) зможе його зняти. Вам лишається принести їй свої гроші і золото. Мені трапилася більш нахабна її версія, котра сама ще й погрожує прокляттям.
– Золото коли нести?
– Яке золото? – злегка оторопів юнак.
– Прокляття, гроші, золото, – монотонним голоском промовила я, наче натякаючи на щось. – Одне пов'язано з іншим.
Він стиснув губи, приймаючи ображений вигляд.
– Не треба мені ніяке золото! Я з багатого та знатного роду!
– Та ти що? А навіщо кидатися прокльонами?
Цей дивак чомусь посміхнувся, а потім відступив на крок, відпустивши мене. Уф! Відчула себе легше, отримавши довгоочікувану свободу!
– Неважливо, – трохи зверхньо відповів парубок. –  Гаразд, мені потрібна допомога. Ти підказуєш місце, де я можу поповнити свій магічний резерв, а я, у свою чергу, не проклинаю тебе!
Вчергове зрозуміла його слова по–своєму.
Ага, «поповнити магічний резерв» – це покурити травки, а після битися з ельфами й кататися на єдинорозі? Наркоші зараз так дози називають? А раптом йому ще й гроші потрібні на траву, а в кишенях – порожньо?
Моя удача сьогодні щось барахлить! Врізатися в наркомана…або в психа? Неважливо. Як би швиденько піти звідси?
 Стиснула лямки рюкзака, зважуючи його і прикидаючи, чи зможу ним відбитися. Через яблука всередині він важкий. Так, цілком здатен вивести з ладу. Головне – брати еффектом несподіванки.
Але поки оберемо безпечніший шляхом. 
Пальцем вказала у бік, де крізь дерева  проглядалася дорога та кілька будівель.
– Бачиш біло–зелену вивіску? – Мала я на увазі аптеку. Простеживши за моїм жестом, він кивнув.  – Там твій резерв поповнять. Та, пробач, з тобою не піду. Дуже поспішаю.
І не чекаючи відповіді, я помчала вперед. Ситуація нагнала страху, і подумки я бажала якнайшвидше опинитися вдома, в безпеці. Подалі від рудого психа. Вперше в житті мені зустрілася настільки дивна особистість. Сподіваюсь, це не чийсь дурний розіграш, і завтра я не прокинусь знаменитою через ролик на YouTube.
Мене ніхто не спиняв, не гнався, слідом не доносилися крики. Проте довго бігти я не змогла – заболіло в правому боці. Довелося сповільнити крок і озирнутися. Хлопця ніде не було. Пішов. 
Сподіваюсь, ми більше ніколи не побачимося.
Десь удалині засигналили машини, почувся добірний мат, але вже за мить усе заглушила музика з навушників. Я спокійно попрямувала додому, зрідка оглядаючись. 
« Хтось чув коли–небудь про Аштер?» – написала я в Твіттері, коли майже дійшла до квартири. Мене все ще не полишало дивне відчуття.