22.1

Із кімнати нас усіх вивели вже за годину. Ніхто не поспішав добровільно йти просто в пащу звірові. Дівчата впиралися як могли. Але нічого з цього не спрацювало. Суворі амбали з непроникними обличчями вмить заломили їм руки та повели вперед.
Інші були зашугані таким відношенням і самі йшли далі. Лише мене Кирило не випускав ні на крок. Міцно тримав за лікоть, ніби саме я була тут найнебезпечнішою. Ще й постійно штовхав вперед. Його пальці впивалися не надто боляче, однак достатньо, щоб я постійно відчувала чужий контроль поруч із собою.

Я намагалася не виказувати свого стану. Принаймні зовні. Та з кожним новим кроком тривога всередині лише посилювалася. Стільки часу минуло, а від Ейна ніяких новин.

Поруч крокувала Діана (так, вже встигла із нею познайомитися), така ж незворушна, як і раніше. У кімнаті, де всі поступово втрачали самовладання, лише вона поводилася спокійно та зі сторони могло просто здатися, що усе це тимчасово.

Мене ж це місце лякало.

Щойно остання з дівчат переступила поріг, важкі двері за нашими спинами глухо зачинилися. Звук прокотився залою й затих, відрізавши будь-який шлях назад, а в ніс одразу ударив важкий, їдкий запах. Чи то трав, чи то чогось схожого на запах в церкві, коли священник розмахує біля вас кадилом. Кожен вдих давався важче, а по спині повільно поповз холод. 
Кирило залишив мене стояти збоку, після чого мовчки відійшов до інших. І, чесно кажучи, у ту мить зраділа, що він більше не торкається мене, бо від одного лише його голосу після того сну всередині прокидалося якесь глухе, майже тваринне несприйняття.

Та дуже швидко думки про Кирила відійшли на другий план.

Я завмерла, роздивляючись залу перед собою.

Посеред кімнати височів вівтар із темного каменю, а за ним здіймалася незнайома статуя — витягнута, неприродно тонка, з обличчям, у якому було щось людське й водночас абсолютно чуже. Єдине, що виділяли її – порожні очі. Але, варто було дійти до цієї частини, як одразу ж відвела погляд, бо здавалося, що статуя таки спостерігає за кожним нашим рухом.
Навколо горіли десятки свічок, і їхнє тремтливе світло ковзало по стінах, створюючи дивні викривлені тіні. Біля підніжжя статуї хтось акуратно виклав купу кристалів, що мерехтіли тьмяним червонуватим відблиском, ніби всередині них пульсувало щось живе.

Чим більше ми знаходилися тут, тим більше відчувався важкий запах не тільки трав, а й воску, диму й чогось металевого. Дуже схоже на запах крові? Від цієї думки стало зовсім не по собі.

Люди в чорному один за одним вишикувалися перед вівтарем у формі трикутника, а тоді синхронно опустилися на коліна. Кожен поклав руку на плече того, хто стояв попереду, і вже за мить вони перестали сприйматися окремими людьми. Перед вівтарем стояла одна жива істота, складена з десятків тіл.

Світло в залі приглушили ще сильніше.
А потім вони почали молитися. Тихі голоси поступово злилися в один моторошний шепіт, який луною розтікався приміщенням, пробираючись під шкіру й залишаючи після себе липке відчуття тривоги. Я мимоволі обхопила себе руками, намагаючись стримати мурашки, що пробігли тілом.

Господи. Ну чому деяким людям настільки критично бракує мізків? Серйозно. Мало їм було зв’язуватися з демонами? Треба ще й перетворити це все на сектантський гурток із жертвоприношеннями та поклонінням незрозуміло чому.

І найгірше — вони ж явно вірили, що роблять щось величне.

Я пригадала слова Ейнара про те, що за силу демонів завжди доводиться платити. Велику ціну. Настільки велику, що нормальна людина після першого ж пояснення мала б сказати тверде «ні» й більше ніколи до такого не наближатися. Але, дивлячись зараз на цих людей, я раптом зрозуміла: проблема в тому, що вони давно перестали бути нормальними.

Старий чоловік в інвалідному кріслі повільно під’їхав ближче до постаті у чорному, яка знаходилася найближче до статуї, і в залі одразу стало тихіше. Навіть моторошний шепіт молитви стих, розчинившись у задушливому приміщенні. Усі завмерли, очікуючи чогось. На кілька секунд у залі запала така тиша, що, здавалося, можна почути власне серцебиття, а всередині все напружилося ще до того, як я зрозуміла причину.

— Настав час головної жертви, — спокійно промовив старий. Його голос прозвучав буденно для цієї абсурдної ситуації.

Краєм ока помітила, як Кирило різко смикнувся вперед. Не від нетерпіння, як можна було очікувати від психа на кшталт нього. Він хотів щось сказати або втрутитися, але не встиг. Рука старого раптово пробила груди людини в чорному.

Усе сталося настільки швидко, що мозок відмовлявся сприймати побачене. Капюшон зісковзнув із голови жертви, відкриваючи чоловіче обличчя, на якому застигла щира, майже дитяча розгубленість. Він опустив погляд вниз, сам не міг розуміючи до кінця, що саме сталося, а рука вже рвонула назад, вириваючи з грудей серце.

Темна кров хлинула вниз. Чоловік навіть не встиг закричати. Його очі миттєво стали порожніми, скляними, а тіло безвільно обм’якло, осідаючи на підлогу.

— Нарешті, — видихнув Володимир із дивним полегшенням, підносячи серце ближче до обличчя. — Так довго вирощував тебе.

Шлунок судомно стиснувся, а до горла підкотила нудота. Довелося так сильно зціпити зуби, що аж заболіла щелепа. Найменше мені хотілося зараз привернути до себе увагу й стати наступною жертвою.

— Ні! Тату! — голос Кирила різко прорізав залу.

Він кинувся вперед, але інші люди в чорному одразу схопили його й відштовхнули назад. Уперше за весь час я побачила на обличчі хлопця не самовдоволену усмішку чи зверхність, а справжній жах. Здається, він теж не знав хто саме буде жертвою.

Я різко відвернулася саме в ту мить, коли Володимир підніс серце до рота. Побачити бодай ще мить просто не змогла. Тіло почало тремтіти саме по собі, дрібно й неконтрольовано, а в голові билася тільки одна думка — якщо Ейнар не встигне…

Ні. Я не хотіла навіть уявляти, що буде далі.

Смерть стояла майже переді мною, у цій кімнаті, просоченій запахом крові та божевілля, дивилася чужими порожніми очима й чекала своєї черги.