21.2

З буса мене вивели, коли навколо остаточно стемніло. В цей час я вже повинна була давно прийти додому, тому, якщо не Ейнар, то бабуся точно занепокоїться та почне мене шукати. Ейн усе одно скоро дізнається.  Це справа часу.

За час поїздки я встигла зненавидіти запах дешевого освіжувача повітря в салоні, самовдоволену пику Кирила і кожен поворот дороги, бо від невідомості всередині все рівно поступово наростала втомлена, глуха напруга. Не паніка — її я вперто душила ще в зародку, — а саме виснажливе очікування чогось невідомого.

Будинок, до якого мене привезли, виглядав доволі звичайно... виявився до болю знайомим. Великий, двоповерховий, із темними вікнами та високим парканом навколо. Прямо як той із нещодавнього сну.
Всередині освітлення було холодним, дизайн однаковий, а стіни пофарбовані в суцільний бежевий колір, і через це виникало дивне відчуття, ніби тебе не ведуть кудись, а просто переміщують у межах одного й того самого замкненого кола. Їм самим нормально тут жити? Не хочеться додати хоч якогось різноманіття? Чи вони слідують трендам по типу "beige mom"?

Коли ми піднімалися сходами, з другого поверху якраз спускалися двоє. Спочатку погляд пройшов крізь них, але дуже скоро мене прошило усвідомленням, кого саме побачила. Я забула зробити наступний крок й ледь не спіткнулася. Можливо, взагалі спинилася б на місці, якби мені дали таку можливість. 
Аріс не виглядав здивовано. У його очах промайнуло тільки коротке, майже стороннє впізнавання. Ярослав затримав погляд на мені на секунду довше, його брови похмуро зійшлися на переніссі, а вже за мить очі розширилися від здивування. Що ж, можу сказати, що він таки згадав мене.

Проте я не встигла нічого сказати, бо ми просто пройшли повз одне одного. Як ні в чому не бувало. Зупинитися і почати просити про допомогу у вампіра було б по дурному. Таким чином можу його підставити.

Я озирнулася їм услід, але мене грубо підштовхнули в спину і змусили рухатися далі. Аж поки ми не прийшли до дверей кімнати і я мовчки переступила поріг, намагаючись запам’ятати, що до цього встигла побачити: розташування кімнат, сходи, запахи, звуки. Якщо тебе викрали — будь ласка, хоча б орієнтуйся, де ти знаходишся. Це я бачила в фільмах.

Замок клацнув за спиною.
Я машинально озирнулася навколо. У кімнаті вже були люди. Дівчата приблизно мого ж віку, або не набагато старше. Декілька із них сиділи на ліжках або просто на підлозі, і атмосфера тут стояла така, що повітря здавалося. Одна тихо плакала, затискаючи платок у пальцях, інша мовчки дивилася в стіну з таким порожнім виразом обличчя, ніби подумки вже була десь дуже далеко звідси.

І тільки одна виділилася, бо здавалося, що вона потрапила не в полон, а на дивний дівич-вечір. Дівчина сиділа біля вікна, спокійно лускаючи насіння, маючи досить розслаблений вигляд. На фоні загальної істерії її поведінка трохи лякала.

Помітивши мене, дівчина життєрадісно махнула рукою.

— О, новенька! Привітики!

Я кліпнула.
А потім мимоволі криво усміхнулася у відповідь, бо її тон абсолютно не вписувався в ситуацію.

Діючи за власним планом, я підійшла до вікна, щоб хоча б спробувати зрозуміти, де ми знаходимося. Та за склом виявився лише густий ліс, який тягнувся в усі боки. Дивно. Під час дороги я бачила будинки. Навіть здалося, що нас привезли до якогось приватного поселення. Але тепер навколо не було нічого, окрім дерев.
Ілюзія?
А якщо так, то яка з картинок була справжньою?

Я ще кілька хвилин стояла біля вікна, обдумуючи це, але відповіді так і не знайшла. 
Раз у раз погляд сам повертався до дівчини з насінням. Вона не нервувала. Не намагалася вибити двері. Не плакала і не виглядала особливо розлюченою через те, що відбувається. Просто сиділа біля вікна, час від часу перевіряла годинник і далі лускала насіння, ніби все це було лише неприємною затримкою в її планах.

Це вже починало викликати цікавість. Приблизно через двадцять хвилин я не витримала. Підійшла ближче, сперлася плечем об стіну поруч із нею і тихо запитала:

— Чому ти так спокійно реагуєш?

Дівчина перевела на мене погляд і знизала плечима, ніби відповідь була очевидною.

— Я просто чекаю.

— Чого саме?

— Коли прийде мій чоловік.

Вона глянула на наручний годинник і додала таким самим байдужим тоном:

— Він якраз мав повернутися додому й помітити, що мене немає.

Я мимоволі нахмурилася.

— Але ж може пройти не одна й не дві години, перш ніж він зрозуміє, що щось сталося.

Дівчина одразу похитала вказівним пальцем.

— Ні-ні-ні. — У її голосі навіть промайнула веселість, настільки вона була впевнена у своїх словах. — Він одразу все зрозуміє.

Її самовпевнений тон змусив залишив мене в розгубленності.

— Скоро сама усе побачиш, — додала вона, після чого знову клацнула насіння.

Я тихо видихнула й опустилася поруч на підвіконня. Хто я така, щоб засуджувати її? Адже сама сиділа тут із схожими думками та глибоко всередині я теж не сумнівалася: Ейнар уже шукає мене.