22.2

Потім люди в чорному знову поклали руки одне одному на плечі та почали шепотіти молитви. Від дівчат – і від мене також – потягнулося світло, яке з'єдналося в один клубок світла. Услід за цим відчула, що з мене наче витягнули половину усіх життєвих сил. 
Дідько. Знову! От чому мені щастить, як тому втопленнику?

Світло попрямувало до статуї та розчинився в ній. Услід за тим прийшла повна тиша й темрява. Спочатку я подумала, що просто згасли свічки. Але вже за мить зрозуміла, що справа зовсім не в цьому. Воно було зовсім не схоже ні на магію Ейнара, ні на ту силу, що я вже бачила в Темному Полум’ї. Щось голодне й нагадувало розбите чорнило, що повільно повзло по стінах, огортаючи собою вікна, двері й будь-які поверхні. Сама кімната раптом перетворилася на суцільну пастку. А ми опинилися всередині неї.

Я навіть не одразу зрозуміла, коли зник останній клаптик світла. Просто в якийсь момент ця неприродна темрява зробила нас такими маленькими й беззахисними, що ми здавалися мурахами під ногами людей. Тоді щось вологе впало мені на щоку й змусило машинально підняти руку, торкнутися обличчя. Потім повільно, дуже повільно, ніби рух міг спровокувати щось непоправне, підняла погляд угору.

І зустрілася з... чимось. Зі стелею, яка більше не була просто стелею. Вона дивилася у відповідь. Там, у темряві, щось ворушилося, і в першу секунду мозок відмовився складати це в щось зрозуміле, бо воно поза межами усього побаченого.

Тіло заклякло від страху. Я просто дивилася, як воно наближається. А потім неспішно опустила погляд і, не витримавши, вчепилася в одяг Діани, наче дівчина могла б мене захистити. Її пальці були напружені так само, як і мої, і це було єдине, що трохи тримало мене в реальності.

Бо далі стало гірше. Темрява почала рухатися інакше — не просто огортати, а вибирати. Я не одразу зрозуміла, що саме відбувається, але коли побачила, як одна з дівчат поруч раптово впала, а її очі потьмяніли за одну мить, холод пройшов по шкірі гострим, майже фізичним болем.

Воно харчувалося. Не кров’ю. Не тілом, а світлою енергією людей. Як і той демон в парку. 
За кілька секунд крики почали стихати. Не тому, що людям ставало легше і монстр їх відпустив. Просто в них більше не залишалося сил кричати. Їхню життєву силу забирали за якісь лічені миті. За пару кроків від мене хтось із дівчат вже впав на коліна і стиснув голову руками, ніби не витримував невідомий тиск.

А я стояла, вчепившись у Діану так міцно, що, мабуть, залишала синці на її руці. Не могла ні закричати, ні поворухнутися. Лише дихала короткими, уривчастими вдихами й чекала, коли темрява дістанеться до мене.
Здається, цього разу втекти від поганого кінця не вдасться. Ми приречені померти тут.

А вже в наступну мить усе розірвало звук вибуху. Не просто гучний — здавалося він пройшов крізь тіло, змушуючи все всередині стиснутися в одну болючу точку. Одна зі стін просто зникла, розсипавшись у пил і уламки, ніби її ніколи й не існувало, а разом із нею в простір увірвалося холодне повітря та світло, яке після цієї темряви здавалося майже неприродним.

Разом зі світлом усередину рвонула темна енергія. Різка. Безжальна. Вона змітала все на своєму шляху, розкидаючи людей у чорному, наче ганчіркових ляльок.

Вівтар, навколо якого ще хвилину тому все оберталося, зірвався з місця й полетів убік, з гуркотом врізаючись у підлогу, а кристали розсипалися по каменю та більше не світилися.

Я навіть не встигла до кінця усвідомити, що сталося. Крізь хмару пилу до зали повільно увійшла знайома постать і моє серце завмерло.

Ейнар.

Він просто зайшов, проте я встигла лише на мить відчути полегшення, перш ніж усе знову змінилося — бо за цим спокоєм прийшла бійка.

Ейн рухався в мій бік. Ті, хто ще залишався на ногах, кинулися назустріч та падали від разючого удару Темного Полум’я. Невелика частина спробувала відступати — і все одно не встигали врятуватися.

А потім Кирил, якого більше ніхто не тримав, кинувся з криками до чоловіка у візку. Проте той простим помахом руки швирнув його об стіну, а коли падав, хлопець вдарився головою об частину вівтаря. Кров потекла по підлозі, а сам Кирило більше ніяк не реагував. Лише порожні очі дивилися вперед.

Що ж. Ейнару навіть не напружуватися не довелося.

— Яка гидота, — спокійно прокоментував Ейнар, навіть не дивлячись на паніку довкола, і з явним відразливим спокоєм перевів погляд униз, де під його ногами була кров. — Не треба було вдягати білі кросівки. Тепер спробуй це все відчистити. Тут навіть заклинання чистоти не допоможе.

Напруга вже почала відступати, коли за спиною Ейнара пролунав інший голос — гучний та пронизаний крижаним холодом:

— Гидота, яка взагалі не має уявлення, кого вони викрали.

Я встигла трохи перевести подих після всього, що щойно сталося, коли ситуація знову різко змінилася. І перш ніж мозок встиг зрозуміти, що відбувається, дід Кирила, який до цього нерухомо сидів у своєму інвалідному візку, просто взяв і підвівся. Його постава змінилася, рухи стали чіткими, майже молодими, а рука, яка вчепилася в мене, виявилася зовсім не рукою старої людини — холодною, сильною, такою, що не залишала сумнівів у тому, що переді мною вже не той, ким він здавався.

Він різко притягнув мене до себе, і через мою загальмованість після всього, що сталося, не встигла дати відсіч.

— Ще крок, і вона не доживе до наступного удару, — кинув старий, і в його голосі більше не було нічого людського.

Я завмерла. Робити вдих чи видих стало майже неможливо, тіло стало дивно важким, а голова «ватяною».

Ейнар злегка схилив голову, і на його губах з’явилася насмішкувата усмішка, від якої чомусь ставало ще страшніше. Певно, тому що я вже могла вгадати його подальші дії.

— А я думав, що у вас ще залишилися мізки, — байдуже протягнув він. — Правду кажуть, що після дев’яноста краще сидіти на лавочці й не вигадувати собі зайвих пригод.

Він клацнув язиком. Ніхто не встиг зрозуміти навіщо. І у Володимира Чорного не було навіть кількох секунд, аби усвідомити,  що відбувається. Я теж, бо раз – і мене вже ніхто не тримав. А коли я озирнулася, побачила щільну темряву, яка окутала повністю тіло Чорного, не даючи ані найменшого шансу вирватися із її полону. Мене кожний раз дивувало, як Ейнар може настільки майстерно володіти магією, що я навіть не відчула темряву позаду себе і вона ані на міліметр не торкнулася мене.