21.1

Розмова з Даном не виходила з голови.

Не тому, що я раптом повірила в приреченість чи “визначений шлях”. Просто після того сну, після крові на руках і нерухомого Ейнара в траві, стало значно складніше відмахнутися від чужих попереджень.

Я нервово потерла зап’ястя, проводячи пальцями по тонкому візерунку, наче це дозволило б полегшити мою нервовість. Ейнар сказав, що наш зв’язок дозволить йому знайти мене будь-де. Навіть якщо я опинюся в іншому світі. Такий собі GPS маячок. Інакше б ми з ним уже посварилися, бо останнім часом він непокоївся за мою безпеку. Все ж таки, з Чорними він ще не розібрався.

Я крокувала далі, збираючись зайти в АТБ через дорогу і тому попрямувала до пішохідного переходу. Чесно кажучи,  занурена у власні думки не одразу звернула увагу на темний бус, який плавно пригальмував поруч. Лише коли дверцята різко відчинилися, а поруч з’явилися двоє незнайомих чоловіків, до мене нарешті дійшло, що відбувається щось дуже погане.

Відреагувати нормально часу не було. Один схопив мене за руку, інший — за плечі, і світ навколо миттєво перетворився на смикану картинку з уривків рухів, грубих голосів та раптового сплеску адреналіну. На пальці лівої руки відчула холод металу і темрява, яку прикликала, аби за допомогою неї відбитися від невідомих, зникла. Наче нас обох відгородило товстою, непробивною стіною. Тепер наш зв'язок був обірваний, а замість нього відчувалася порожнеча.

Стало по-справжньому страшно. Врешті-решт, магія, яка здавалася кращим варіантом самозахисту, аніж перцевий балончик, зараз теж не могла ніяк вплинути на ситуацію. Дідько. Я справді влипла.

— Допоможіть хто не!.. — встигла вирватися лише частина фрази, перш ніж мене буквально заштовхнули всередину.

Здається, я приземлилася на сидіння, проте все відбулося занадто швидко. Спроба ще раз вирватися могла закінчитися погано. Може, їм набридне зі мною панькатися і мене ударять? Видихнула, змушуючи себе не панікувати, хоча тіло вже починало реагувати швидше за розум. А коли підняла погляд й зіштовхнулася очима з Кирила, серце впало кудись в п'яти. Якраз в цей момент дверцята з гуркотом зачинилися й машина рушила.

Серце калатало так сильно, що удари віддавали десь у горлі, але паніка тривала рівно до того моменту, поки я не згадала про шлюбні браслети. Щоб там не було, а Ейн мене знайде.

Іронія в тому, що я згадала нашу з ним розмову в перші дні знайомства. Він тоді взяв мою волосину для мого пошуку, а я не на жарт перелякалася й сказала, що не варто подібного робити. Що нічого страшного не може статися і я не донька мафіозі, аби за мною полювали та викрадали.

Якби могла, то посміялася б з себе тодішньої.
Та замість цього змусила себе повільно вдихнути й випрямилася, хоча всередині все ще залишалася неприємна липка напруга.

— Ти ж розумієш, що робиш величезну помилку? — запитала я, піднімаючи брову так, ніби це не мене щойно не запхали силою в чужий бус. І не я тут полонянка. — Коли Ейнар прийде...

— Для цього йому ще треба буде знайти тебе, — перебив Кирило з усмішкою, яка одразу викликала бажання врізати чимось важким по його пихатій морді.

Уважніше придивилася до нього. Спокійний. Аж надто впевнений у собі. І це не скидалося на блеф.

— Думаєш, у нього недостатньо сил? — запитала я з наміром вивідати якомога більше інформації й зрозуміти, як діяти.

— Сил, може, й достатньо, — він ліниво провів пальцем по підлокітнику, розмірковуючи про щось. — А от часу... часу в нього вже немає.

Усередині щось неприємно кольнуло. Отже, вони це спланували. Певно, навмисно відволікли Ейнара, зайняли чимось настільки серйозним, щоб він не зміг одразу примчати сюди.

На секунду в голові промайнули тривожні думки, але я швидко придушила її. Ні. Ейн не програє так легко. Після всього, що я бачила, після зграйки демонів, Чорних, магії, яку він ще не показуваа на повну силу, мені було складно уявити ситуацію, де хтось реально здатен його зупинити.

А ще був браслет.
Моя рука мимоволі стиснула край рукава, приховуючи тонкий візерунок на шкірі. Він знайде мене. Обов'язково.

Ця думка була настільки чіткою й впевненою, що будь-який страх поступово перестав стискати горло.

Кирило, схоже, витлумачив моє мовчання по-своєму, бо його усмішка стала ширшою.

— Без амулета ти вже не така смілива.

Я ледь не закотила очі.
Ти диви який. Сидить, як той король, з виглядом переможця. 
Сперечатися не хотілося. Та й витрачати сили на нього — теж. Тому я просто відвернула голову до вікна, змушуючи себе заспокоїти дихання й не думати про те, наскільки сильно мені хочеться видряпати його очі.

Нехай думає, що я налякана та насолоджується своїм “тріумфом”. Я ж просто дочекаюся Ейнара.