20

Вирахувавши день, коли на небі зійде Червоний місяць, потраплянці з Аштеру вже завтра мали повернутися додому. Саме тому цього вечора ми зібралися в квартирі Ані, щоб повечеряти разом і провести останній спільний вечір.

Звісно, ніхто не вимовляв уголос слів на кшталт «прощавайте» чи «ми більше не побачимося». У цьому не було потреби. Ми й без того розуміли: завтра наші дороги знову розійдуться.

У вітальні ледве знайшлося місце для всіх. Посеред кімнати поставили великий стіл, а батьки Ані навіть позичили в сусідів кілька додаткових стільців. Попри це сиділи майже впритул. Хтось раз у раз випадково зачіпав сусіда ліктем, хтось пересував тарілки, звільняючи місце для нової страви, а десятки голосів перепліталися між собою, зливаючись у суцільний гомін.

Та попри домашній затишок не всі виглядали однаково безтурботними.

Наприклад, от той самий дракон, який колись дивився на мене так, ніби я особисто псувала йому життя, коли ми їздили до старої відьми в пошуках пана Каема. Тепер, спостерігаючи за його незмінно похмурим обличчям через увесь стіл, я вже починала підозрювати, що це просто його природний вираз.

Щоб, боронь Боже, знову не зустрітися з ним поглядом, я поспішила переключити увагу на закуски у своїй тарілці. Тим паче поруч сидів Ейнар, а цього вже було достатньо, щоб почуватися напрочуд спокійно.

Я слухала уривки розмов, які то стихали, то знову оживали, іноді сама втручалася в них, а іноді просто спостерігала за людьми навколо

Не можу сказати, що за цей час ми стали близькими друзями. Усе ж більшість із них уже завтра повернеться у свій світ, а наші дороги, найімовірніше, більше ніколи не перетнуться.

І все ж мені подобалося бути тут.

Неподалік Аня вже вкотре намагалася переконати батька переглянути вміст коробок, які він збирався забрати із собою.

— Тату, навіщо нам стільки ліків? — не хотіла заспокоюватися вона. — Половина з них зіпсується раніше, ніж ми встигнемо ними скористатися. На Аштері є магія, цілителі, зілля...

— Магія магією, доню, а недооцінювати звичайний парацетамол не варто, — незворушно відгукнувся Володимир Августинович.

Саме в той момент, коли у них подзвонили. І до того, як Аня підвелася зі свого місця, у мене вже з'явилося передчуття, хто саме стоїть за дверима. Щоб переконатися, що інтуїція не підводить, повернула голову в бік коридору й почала чекати. Вже за хвилину мої здогадки підтвердилися. Бо на порозі стояла Ната.

Вона виглядала зовсім не такою впевненою, як зазвичай. Переминалася з ноги на ногу, стискала ремінець сумки й явно не знала, як саме її зустрінуть після всього, що сталося. Від одного погляду на неї я зрозуміла, скільки разів вона могла передумати дорогою сюди. Можливо, навіть стояла під дверима кілька хвилин, перш ніж наважитися натиснути на дзвінок.

Коли Ната зайшла до вітальні, наші погляди зустрілися. На якусь мить навколишній шум відступив на другий план. Вона першою несміливо усміхнулася. І тоді я відчула, як десь усередині розливається тепле полегшення.
Моя порада спрацювала, і вона прийшла.

— Привіт, — сказала дівчина.

Розмови на секунду стихли. Усі погляди перемкнулися на неї. Краєм ока помітила, як змінився вираз обличчя Анміра спочатку на здивований, а потім на більш прохолодний. Видно, що остання їхня розмова не минула безслідно і він усе ще ображений на неї.

— Привіт, – вирішила заговорити з нею, щоб їй не було так ніяково. — Я рада, що ти прислухалася до моєї поради і прийшла.

Ната кивнула мені у відповідь і рушила далі. Її погляд повільно ковзнув по кімнаті, затримуючись на людях, поки нарешті не знайшла того, кого вона шукала. Я не стала нічого більше говорити. Не хотіла зіпсувати їхній спільний момент зайвими словами.

— Ми можемо поговорити? – звернулася вона до Анміра.

— Хіба ти вже не все сказала?

Можливо, він хотів залишатися незворушним, та все ж, не можливо було не почути образу в його голосі.

— Якщо я прийшла сюди заради розмови, то, певно, що не все. — Її іронічна інтонація стала ближче до звичної Наталі. Вона навіть трохи вигнула брову, повертаючись до тієї Наталі, яку я знала.

Анмір стиснув губи, ніби намагався стримати відповідь, що крутилася на язиці, а потім усе ж підвівся зі свого місця. Не сказавши більше ні слова, він рушив до коридору.
Ната пішла за ним.

Я провела їх поглядом до самих дверей і тільки тоді повернулася назад. Про що саме вони говорили, я не знала. Та якщо чесно, не дуже й хотіла знати. Іноді важливі речі повинні залишатися тільки між двома людьми.

Ейнар легенько торкнувся моєї руки, привертаючи увагу, і я перевела на нього погляд.

— Хочеш можемо за допомогою магії підслухати? — тихо запитав він.

Різко повернулася до нього, знаючи, що мій вираз обличчя був достатньо красномовним. В ньому легко читалося все: від щирого здивування до обурення. Невже я справляю враження людини, яка настільки любить плітки?

Ейнар тихо гмикнув.

Чи то зрозумів мене без слів, чи то знову безсоромно зазирнув у мої думки. Судячи з ледь помітної усмішки, я б поставила на другий варіант.

Він кивнув у бік інших потраплянців, і я простежила за його поглядом. Кілька людей справді раз у раз косилися на двері коридору. Хтось намагався виглядати байдужим, хтось навіть не приховував цікавості. Схоже, охочих дізнатися подробиці вистачало й без мене.

Я лише відмахнулася й відказала, що це не кіно. Треба залишити людям трохи особистого простору.

Розмови за столом поступово відновилися, хоча час від часу я все ж ловила себе на тому, що поглядаю в бік коридору. Криків чи ознаків сварки не було, що автоматично заспокоювало.

Коли Анмір і Ната повернулися, я відразу помітила зміни. Ні, вони не трималися за руки й не виглядали людьми, які раптом вирішили почати все спочатку. Але похмурість, яка весь вечір була на обличчі Анміра помітно розсіялася.

Щоправда, Ната з нами не залишилася. Після розмови вона попрощалася і невдовзі пішла.
Мені на душі було трохи радісно, бо змогла зробити так, що тепер між ними не залишилося тієї болючої недомовленості, яка могла переслідувати обох роками. Наступна їхню зустріч пройде значно приємніше та легше. А вона неодмінно буде. Бо Ейн казав, що ця історія ще не закінчилася. Їхні дороги розійшлися лише на якийсь час, але не назавжди.
***
Я стояла на зупинці й настільки поринула у власні думки, що спочатку навіть не помітила, що поруч пригальмувала машина. Відчинилося вікно, хтось вигукнув моє ім'я, але я продовжувала дивитися кудись перед собою, механічно проводжаючи поглядом людей, які проходили повз. Лише коли дверцята автомобіля відчинилися, а чоловік вийшов і попрямував у мій бік, я нарешті повернулася до дійсності.