18.2

Чесно кажучи, до останнього я не вірила, що це справді відбудеться. В голові постійно крутилася думка, що в останній момент щось зірветься, або знайдеться причина почекати ще трохи. 
Але ні. Через кілька днів ось вона я – стою тут у простій білій сукні з легкої тканини, яка приємно торкалася шкіри й не заважала рухатися. Обираючи її, я навіть не думала про традиційне весілля. Мені хотілося вдягнути щось, що не буде припадати пилом у шафі після одного дня. Щось, що можна буде носити й далі.
Можливо, за всіма класичними мірками вона не виглядала, як весільна, зате зручна.

Я опустила погляд на поділ, пригладжуючи складку на тканині, й раптом дуже чітко уявила реакцію батька і як у нього починає сіпатися око. У голові навіть легко вимальовувалася картина: він уже дзвонить комусь, домовляється про ресторан, лімузин і “нормальне” весілля на кілька сотень людей, де я маю стояти в пишній сукні й всміхатися так, що за годину вже б зводило щелепу. 
Уявна сцена вийшла настільки абсурдною, що я все-таки тихо хмикнула.

— Мені прям закортіло прочитати твої думки, аби дізнатися, що ж так тебе насмішмило, — зауважив Ейнар поруч, коли почув мій смішок.

Я підняла голову.
Він стояв біля каменю з написами незнайомою мені мовою. На ньому були чорні штани, проста біла сорочка, рукава трохи закочені і в цьому не було жодного натяку на “урочистість” у звичному розумінні. Усе навколо не нагадувало велике весілля. Це були просто ми з ним. Без натовпу людей та без зайвого шуму.

— Просто трохи нервую, — спробувала зіскочити з теми.

Насправді це було лише частиною правди.
Я нервувала. Хвилювалася. Не до кінця усвідомлювала, що ми взагалі робимо. І водночас всередині розливався дивний спокій тільки від однієї присутності Ейнара.

Він нічого не сказав. Просто взяв мене за руку. Я відчула його теплу долоню й мимоволі видихнула. Пальці стиснулися, і напруга, що зібралася десь під ребрами, трохи відступила. Я навіть не помітила, як перестала затримувати дихання.

Мій погляд сам повернувся до каменя.
Кілька днів тому він виглядав би абсолютно звичайним. Просто шматок сірого каменю, куплений десь в інтернеті. Але після того, що зробив із ним Ейнар, звичайним його вже не можна було назвати. Глибокі, чіткі символи ніби проростали зсередини, а не були просто вирізані, і від них відчувалася важка енергія.

Ейн якось згадував, що на Землі поклоняються іншим богам, але це не означає, що боги його світу не почують. І я, яка ще недавно скептично поставилася б до подібного, зараз навіть не намагалася поставити під сумнів його слова. Мабуть, я вже перейшла ту межу, після якої віра у все магічне стала звичною справою.

Ліворуч від каменя стояв Каем.
Якщо замислитися, сама ситуація звучала доволі абсурдно. Лорд чорних драконів, потраплянець, чоловік Ані... і він був тією людиною, якій ми, довірили важливу місію замінити священника. Чоловік виглядав зосередженим. На його обличчі не читалося жодних емоцій, але в поставі, у спокійному погляді, у тому, як він тримався, відчувалася непохитна впевненість людини, яка точно знає, що робить.

— Ви готові? — запитав він, переводячи погляд з мене на Ейнара.

Готові? Хах. Питання зависло в повітрі, і я раптом чітко відчула, як серце робить один зайвий удар. Ще кілька хвилин тому я навряд чи змогла б відповісти на нього чесно. Навіть зараз усередині залишалося достатньо хвилювання, щоб сумніватися. Серце билося швидше, ніж зазвичай, а під ребрами оселилося знайоме відчуття тривоги.

Я кинула короткий погляд на Ейнара. У нього не було ніяких сумнівів. З коротким кивком він відповів:

— Так.

Я опустила погляд на наші руки й сильніше стиснула його долоню.
У будь-якій іншій ситуації я б уже шукала спосіб відкласти все хоча б на день. Знайшла б десяток аргументів, чому нам варто ще раз усе обдумати. Але щоразу, уявляючи інший варіант розвитку подій, перед очима поставав момент зі зникненням Ейна з мого життя. Тому погодилася раніше на пропозицію Ейна. І тому не збиралася відмовлятися.

— Так, — повторила вже сама, переплітаючи наші пальці і тим самим наче вже скріплювала цей союз.

Каему цього вистачило.

Ритуал розпочався. Його голос не був урочистим чи радісним, але кожне його слово автоматично змушувало зосередитися. Спочатку все справді нагадувало звичну церемонію — ті самі формальні фрази, ті самі обіцянки, які люди повторюють тисячі разів.
Але тільки спочатку.

— Цей ритуал не додає, — говорив Каем, — і не забирає. Замість цього він створює нове. Ейнаре Стюарте...

Він повернув голову до чаклуна, і я відчула, як напруга вже не вперше за сьогодні проникає під шкіру та збирається важким клубком в грудях.

— Чи розумієш ти, що після сьогоднішнього дня твій зв’язок із родом буде розірваний назавжди?

— Так, розумію.

Не пролунало ані паузи, ані найменшого вагання. Ейнар відповів одразу. Водночас він сильніше стиснув мою руку

— І ти приймаєш це рішення свідомо?

— Так.

По спині пробіг холодок.
Я знала, що він погодиться. Знала ще до того, як Каем поставив це запитання. Але почути відповідь вголос виявилося зовсім іншим. Ейнар власними словами розривав зв'язок із родом, у якому народився, і в його голосі не було ніякого вагання. Тільки твердість та рішучість.

Каем перевів погляд на мене.

— Ксеніє, ти приймаєш його у свій рід, розуміючи наслідки?

На кілька секунд я зависла. Питання звучало настільки серйозно, що думки миттєво заметушилися. Я справді розумію наслідки? Чи взагалі можливо повністю усвідомити наслідки ритуалу з іншого світу? А потім очі спіймали теплий, ніжний погляд Ейнара.

Метушня думок одразу відступила. Раптом усе виявилося набагато простішим. Я знала, чому стою тут. Знала, чому погодилася. І знала, що не шкодую про це ніколи.

— Так, — відповіла я.
Цього разу не залишилося навіть тіні відчуття, що ми робимо щось неправильне або поспішне. Було лише дивне, спокійне розуміння: це саме той вибір, який я хочу зробити.