19.1

За кілька днів до того, як потраплянці мали повернутися на Аштер, я все ж таки подзвонила Наталі. Втручатися в її рішення чи переконувати в чомусь не збиралася, однак вважала правильним дати їй можливість попрощатися з Анміром, якщо вона раптом передумає.

Втім, уже з перших хвилин розмови стало зрозуміло, що для себе дівчина уже все вирішила. І відповідь її була без будь-яких вагань чи сумнівів, пояснюючи, що не хоче нової зустрічі з ельфом і не бачить у ній жодного сенсу. Та й взагалі хоче уникнути проблем, які могли виникнути через їхні стосунки, і щиро вірила, що так буде краще для них обох.

Мовчки слухала її, дивлячись у вікно на гілки дерева, які повільно погойдувалися від весняного вітру, і розуміла, що не маю права читати їй лекції чи переконувати в протилежному. Це було її життя, її вибір і наслідки, які послідують за ним. Але й ніяк не прокоментувати теж не виходило.

— Абсолютно нормально, що ти хочеш змінити майбутнє, — обережно почала я, намагаючись розмовляти так, щоб слова не прозвучали як докір. — Та разом з тим… чи не занадто жорстокий спосіб ти обрала? Адже завжди можна розійтися, не завдаючи болю своєму партнеру. І ти ніколи не знаєш, коли ви ще можете зустрітися.

На іншому кінці запанувала не довга тиша, змусивши мимоволі затримати подих. Й раптом стало цікаво, чи мої слова здатні спонукати її до сумнівів? Чи, навпаки, вона відчула тільки роздратували?

— Він повернеться до своїх ельфів, а я буду жити далі на Землі, — відповідь пролунала спочатку дещо слабким голосом, але далі з’явилася ледь вловима непохитність: — Тож ми більше не побачимося.

Після цих слів я заплющила очі, відчуваючи, що буде складно. Ну, а чого можна очікувати від дивовижно впертої людини?

— Нато, життя досить непередбачуване, — сказала вже м’якше. — Не поспішай спалювати мости.

У слухавці запала тиша, а потім до мене долинуло важке зітхання. Цього разу воно звучало не роздратовано, а радше втомлено.

— Навіть якщо я прийду, він може не прийняти мої вибачення.

Завмерла.
Ось воно. Бо тепер у її голосі промайнула не холодна впевненість, а звичайний людський страх. Ната боїться зовсім не зустрічі. Їй страшно, що після всього сказаного Анмір відвернеться від неї.

— А це вже його вибір, — підібравши правильні слова, продовжила: — Хіба не краще зробити усе можливе й позбутися жалю, ніж потім жити з ним роками?

У слухавці знову стало тихо. Настільки тихо, що я вже почала думати, чи не обірвався зв'язок.

— Я… подумаю, — зрештою відповіла Наталя. Тон її перестав звучати непохитно. Добре. Пів справи вже зроблено. — Дякую, що подзвонила.

Не стримала усмішки, хоч вона цього й не бачила. Сказавши їй на прощання, що буду чекати на неї, я завершила виклик. Деякий час просто дивилася вперед. Усередині залишилося дивне відчуття.
Наче щойно я не просто поговорила з подругою, а випадково штовхнула першу кісточку в довгому ланцюжку подій, наслідки яких ми обидві зрозуміємо значно пізніше.
***
За годину повернувся Ейнар, і ми, як завжди, повечеряли разом. Потім бабуся пішла дивитися свій улюблений серіал, а ми обговорювали, як пройшов день та нову справу групи зачистки. Сьогоднішнім «героєм дня», за словами Ейна, виявився банник. Не якийсь особливо небезпечний чи кровожерливий дух, а звичайний шкідник із напрочуд поганим характером. Він оселився в лазні при невеликому готелі й із завидною наполегливістю псував життя власникам: то ламав обладнання, то лякав відвідувачів, то влаштовував дрібні капості, через які люди почали оминати це місце стороною.

— І що ви з ним зробили? — поцікавилася у нього, вже знаючи, що відповідь навряд чи буде вкрай драматичною. Тому що веселий тон Ейна цього не передбачав.

— Домовилися, — розвів руками в сторони чаклун. — Виявилося, він просто ненавидить шум і постійний натовп людей. Ми знайшли для нього стару лазню за містом, де його ніхто не турбуватиме.

Що ж. Іноді робота групи зачистки більше нагадувала службу психологічної допомоги для надприродних істот, ніж боротьбу з ними. Але краще так, аніж постійно зтикатися з агресивними й злими монстрами.

На столі задзвонив телефон Ейнара, перериваючи розмову. Хлопець виглядав роздратованим, поглянувши на екран, та все ж відповів. По швидкій зміні виразу його обличчя можна без слів було зрозуміти, що сталося щось погане.

— Де ви зараз? – Без поняття, якою була відповідь на тому кінці, але вона змусила Ейна похмуро звести брові на переніссі. – Тягніть час, або сховайтеся до мого приїзду. Другий варіант краще. Так, сховайтеся, — повторив він і його тон став різкішим.

Пальці непомітно стиснули край сорочки, а думки почали гарячково перебирати можливі варіанти. Що могло трапитися? Невже дзвонять напарники Ейна із групи зачистки? На них напала небезпечна істота?

Скласти картину з окремих фраз було важко, але що більше слухала, то менше мені подобалося почуте.

— …ні, я не жартую. Якщо це він, то у вас максимум кілька хвилин.

Він.
Я не почула конкретне ім'я. І не було ніяких пояснень, про кого саме йде мова. Та все ж мені раптом стало моторошно, бо якесь шосте чуття підказувало, що це стосується Чорних.

— Я виїжджаю, а ви будьте на зв’язку.

Скинувши виклик, Ейн на кілька секунд завмер, дивлячись кудись повз мене. У його погляді промайнула задумливість, і він явно щось прораховував у власній голові.

— Що сталося? — вирішила запитати я, аби заспокоїти власні нерви.

— Еріналь і Іан, – почав Ейн, а потім провів рукою по волоссю і з вуст зірвалося важке зітхання. Здається, ситуація дуже серйозна. – Вони потрапили в пастку Андрія Чорного.

— Ти…

— Я їду до них, — перебив він м’яко, але без жодного сумніву.

Звісно, він поїде. Інакше Ейнар просто не міг би вчинити. Я знала це ще до того, як поставила питання.
Відкривши рот, хотіла запропонувати поїхати разом або хоча б спробувати переконати його взяти мене з собою. Однак хлопець випередив мене ще до того, як я встигла сформулювати думку.