18

Телефон просто вислизнув із моїх рук і глухо впав на ліжко, але я навіть не сіпнулася, щоб його підхопити. Уся увага зосередилась на Ейнарі. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, у який саме момент розмова звернула не тудиі чи не пропустила я десь очевидний жарт.

— …Що?

— Я серйозно, — спокійно відповів він.

Ні усмішки, ні знайомого блиску в очах, як натяк на те, що він навмисно мене дражнить. Нічого. Одночасно з тим Ейнар звучав вкрай буденно, а взагалі-то справа йде про одуження! Останній факт змушував відчуття недовіри впереміш із тривогою брати гору над здоровим глуздом. Бо я справді не розуміла для чого ні сіло ні впало робити пропозицію. Це вкрай дивно, особливо, коли вже не один раз ми обговорювали моє ставлення до цього.

— Справді? – з сумнівом примружилася на нього, досі підозрюючи невдалий жарт. 
Якби він зараз дістав хлопушку нізвідки і зверху посипались конфеті, усе стало б зозуміло. Та нічого з цього не відбувається, змушуючи нервувати ще більше.

Цілком ймовірно, що Ейн зараз чув увесь хаос, який відбувався в моїй голові, проте навіть не повів і бровою. Лише з усмішкою протягнув руку в мій бік та в ласкавому жесті торкнувся щоки. Його темно-карі очі світилися ніжністю. Кілька секунд ми обидвоє мовчали, а потім він перервав цю паузу.

— Погоджуюсь, момент не ідеальний, але я не відмовляюся від своїх слів.

— “Не ідеальний” — це дуже м’яко сказано, - не стрималася від того, аби не фиркнути.

Тихо видихнула й, відсторонившись, провела долонею по волоссю, намагаючись упорядкувати хаос у голові. Ще зовсім недавно все було простим. Я лежала поруч із ним, сміялася з дурнуватого відео й думала, що вечір закінчиться звичайними розмовами та сном, а тепер обговорюю заміжжя. І не в теоретичному сенсі.

— Ейнаре, ти можеш пояснити? До чого ця пропозиція? – не могла ніяк вгамуватися від обурення. –  Хіба я не казала, що не збираюся найближчі п'ять років виходити заміж?

Він не відповів одразу. Лише кілька секунд мовчки дивився на мене і я бачила, як чаклун вагається, але потім в його погляді спалахує рішучість.

— Через кілька місяців мій батько прийде за мною.

І ту ж мить усе всередині неприємно похололо. Ми вже говорили про Аштер. Про можливість його повернення. Цю тему давно закрили — ще до того, як почали зустрічатися. Але тоді мова не йшла про його батька.

А це змінювало все.

З розповідей Ейнара я добре пам’ятала лише одне: його батько не звик питати чужої думки. Особливо — думки власних дітей. Він вирішував. Наказував. Або чекав покори. А з Ейнара з дитинства ліпив ідеального спадкоємця.

— У сенсі… прийде?

— Під час наступного Червоного місяця він спробує повернути мене додому.

Відповідь хлопця зовсім не сподобалася. Я відчула, як пальці мимоволі стиснули край ковдри.
— Його спроба буде вдалою? — запитала у нього, хоча й боялася почути відповідь.

— Так.

Мовчки дивилася вперед, намагаючись скласти це в голові в щось логічне, але коліщатка думок відмовлялися нормально працювати. У голові стояв суцільний шум. Чорт забирай, я справді розгубилася й зовсім не уявляла, що маю сказати у відповідь. З усіх можливих реакцій змогла лише спитати, до чого тут одруження.

— Якщо ми проведемо ритуал вінчання за правилами мого світу, — він на секунду відвів погляд убік, ніби прокручуючи наслідки, — я перейду в твою родину. Моє ім’я зникне з родового дерева. Батько подумає, що я помер і не прийде.

— Тобто, це єдиний вихід?

— Так.

Кілька секунд я просто дивилася на нього, збираючи цей абсурдний пазл докупи. Відмовитися від власної родини. Відрізати себе від цілого світу. Перекреслити все минуле одним ритуалом й говорити про це так спокійно, без жодного сумніву чи вагань.
Я опустила погляд на телефон поруч із собою – більше для того, щоб виграти трохи часу – і услід за тим видихнула.

— Знаєш, сьогодні в мої плани входило максимум позалипати в тік ток і піти спати, — почулося моє бурмотіння. — А не вирішувати такі питання.

— Можу запропонувати тобі подумати до завтра, — спокійно відказав Ейн.

Ледь стримала нервову посмішку. Наче це щось змінить. Проблема не в тому, що не розумію його мотивів. Навпаки — я розуміла їх надто добре. Відмовити означало втратити хлопця та відпустити його назавжди.

Від однієї думки про це всередині все болісно стискалося. Втратити Ейнара я не готова. Навіть уявлення про те, що одного дня він просто зникне з мого життя, викликало паніку. Якщо цей шлюб дійсно здатен поставити крапку в історії з його батьком, тоді хіба це не найпростіше рішення? Ми просто залишимося разом без очікування моменту, коли хтось прийде й забере його в мене.

Думки гули в голові важким набатом, тягнучи в різні боки. Я не хотіла повторювати історію своїх батьків. Не хотіла робити необдумані кроки. Але ми з Ейнаром будували зовсім інші стосунки та, зрештою, ніхто не змушує нас бігти в РАЦС уже завтра. Це буде лише ритуал.
Гаразд. Тепер думки про заміжжя не викликали такого занепокоєння і я знову підняла на нього погляд.

— Добре, — раптом з упевненістю сказала я.

Ейнар трохи звузив очі, уважніше вдивляючись у мене. Певно, й сам не вірив, що я так швидко погоджуся. Ну що ж, не тільки ж йому сьогодні дивувати.

— Добре?

— Так, — знизала плечима, хоча всередині все ще штормило від тієї кількості емоції, які викликала його пропозиція. — Я згодна. Але є дві умови.

— Я слухаю.

На секунду замовкла, збираючись із думками. Усередині досі все було надто хаотичним, але одну річ я розуміла абсолютно чітко: якщо ми вже говоримо про майбутнє, то мені потрібні гарантії хоча б для власного спокою. Тому почала загинати пальці.

— Перша. За правилами мого світу ми одружимося не раніше ніж через п’ять років. Зараз ми просто продовжимо зустрічатися. Якщо… нічого з цього не вийде, — я затримала подих, насправді побоюючись наступних слів, але наступної миті все ж їх вимовила: — Значить, розійдемося.