18

Телефон просто вислизнув із моїх рук і глухо впав на ліжко, але я навіть не сіпнулася, щоб його підхопити. Уся увага зосередилась на Ейнарі. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, у який саме момент розмова звернула не тудиі чи не пропустила я десь очевидний жарт.

— …Що?

— Я серйозно, — спокійно відповів він.

Ні усмішки, ні знайомого блиску в очах, який з’являвся, коли він навмисно мене дражнив. Нічого. Ейнар звучав так, ніби щойно сказав щось буденне — наприклад, що закінчилося молоко.
Я повільно підтягнула ноги під себе, не відводячи від нього погляду. Усередині ворушилося дивне відчуття — недовіра впереміш із тривогою. Хотілося знайти бодай щось, за що можна було б зачепитися: усмішку, іронію, натяк на гру. Але Ейнар залишався надто серйозним.

— Справді?

— Погоджуюсь, момент не ідеальний, але я не відмовляюся від своїх слів.

— “Не ідеальний” — це дуже м’яко сказано.

Тихо видихнула й провела долонею по волоссю, намагаючись упорядкувати хаос у голові. Ще зовсім недавно все було простим. Я лежала поруч із ним, сміялася з дурнуватого відео й думала, що вечір закінчиться звичайними розмовами та сном, а тепер обговорюю заміжжя. І не в теоретичному сенсі.

— Ейнаре, ти можеш пояснити? До чого ця пропозиція? Хіба я не казала, що не збираюся найближчі п'ять років виходити заміж?

Він не відповів одразу. Лише кілька секунд мовчки уважно дивився на мене своїми карими очима.

— Через кілька місяців мій батько прийде за мною.

І ту ж мить усе всередині неприємно похололо. Ми вже говорили про Аштер. Про можливість його повернення. Цю тему давно закрили — ще до того, як почали зустрічатися. Але тоді мова не йшла про його батька.

А це змінювало все.

З розповідей Ейнара я добре пам’ятала лише одне: його батько не звик питати чужої думки. Особливо — думки власних дітей. Він вирішував. Наказував. І чекав покори. А з Ейнара з дитинства ліпив ідеального спадкоємця.

— У сенсі… прийде?

— Під час наступного Червоного місяця він спробує повернути мене додому.

Я відчула, як пальці мимоволі стиснули край ковдри.
— Його спроба буде вдалою? — запитала я, хоча й боялася почути відповідь.

— Так.

Мовчки дивилася на нього, намагаючись скласти це в голові в щось логічне, але коліщатка думок відмовлялися нормально працювати. У голові стояв суцільний шум. Чорт забирай, я справді розгубилася й зовсім не уявляла, що маю сказати у відповідь. З усіх можливих реакцій змогла лише спитати, до чого тут одруження.

— Якщо ми проведемо ритуал вінчання за правилами мого світу, — він на секунду відвів погляд убік, ніби прокручуючи наслідки — я перейду в твою родину. Моє ім’я зникне з родового дерева. Батько подумає, що я помер і не прийде.

— Тобто, це єдиний вихід?

— Так.

Кілька секунд я просто дивилася на нього, збираючи цей абсурдний пазл докупи. Відмовитися від власної родини. Відрізати себе від цілого світу. Перекреслити все минуле одним ритуалом. І говорити про це так спокійно, без жодного сумніву чи вагань.
Я опустила погляд на телефон поруч із собою, більше для того, щоб виграти трохи часу, і тихо видихнула.

— Знаєш, я сьогодні планувала максимум позалипати в тік ток і піти спати, — пробурмотіла я. — А не вирішувати такі питання.

— Можу запропонувати тобі подумати до завтра, — спокійно сказав він.

Ледь стримала нервову посмішку. Наче це щось змінить. Проблема не в тому, що я не розуміла його мотивів. Навпаки — я розуміла їх надто добре. Відмовити означало втратити та відпустити його.

Назавжди. 
І від цієї думки всередині все болісно стискалося.

Втратити Ейнара я не готова. Навіть уявлення про те, що одного дня він просто зникне з мого життя, викликало паніку. Якщо цей шлюб дійсно здатен поставити крапку в історії з його батьком, тоді хіба це не найпростіше рішення? Ми просто залишимося разом. Без страху. Без очікування моменту, коли хтось прийде й забере його в мене.

Я знову підняла на нього погляд і кілька секунд мовчала. Думки гули в голові важким набатом, тягнули в різні боки. Я не хотіла повторювати історію своїх батьків. Не хотіла робити необдумані кроки. Але ми з Ейнаром будували зовсім інші стосунки та рішення. І зрештою, ніхто не змушує нас бігти в РАЦС уже завтра.

— Добре, — наважилася таки я.

Ейнар трохи звузив очі, уважніше вдивившись у мене.

— Добре?

— Так, — я знизала плечима, хоча всередині все ще штормило від тієї кількості емоції, які викликала його пропозиція. — Я згодна. Але є дві умови.

— Я слухаю.

На секунду замовкла, збираючись із думками. Усередині досі все було надто хаотичним, але одну річ я розуміла абсолютно чітко: якщо ми вже говоримо про майбутнє, то мені потрібні гарантії хоча б для власного спокою.

— Перша. За правилами мого світу ми одружимося не раніше ніж через п’ять років. Зараз ми просто продовжимо зустрічатися. Якщо… нічого з цього не вийде, — я ледь помітно затримала подих, — значить, розійдемося.

На слові “розійдемося” в його погляді щось змінилося. Ледь помітно, всього на секунду, але я встигла це помітити. У темних очах майнуло різке неприйняття, напруження проступило в ледь помітно стиснутій щелепі. Йому явно не сподобалася сама думка про це.

Втім, заперечувати він не став. Тільки коротко кивнув, приймаючи мої умови.

— Друге. Якщо тебе все ж таки затягнуть назад на Аштер… — довелося зробити коротку паузу. Я спеціально змінила інтонацію, намагаючись пом’якшити наступні слова, хоча зміст від цього не мінявся.: — Повертатися будеш сам.

Цього разу здивування він навіть не приховав. Брова Ейнара повільно піднялася вгору.

— Сам?

— Сам, — підтвердила я, ані на мить не поступаючись. — Я нікуди не піду. І сидіти роками, чекаючи біля вікна, теж не буду. Так що тобі краще поквапитися.

Тон мій був легкий, із натяком на жарт, але усім відомо, що в кожному жарті є доля правди. Бути тією, кого залишають позаду, не хотілося. Без його магії я була звичайною людиною, яка навіть теоретично не здатна потрапити в інший світ. Я не зможу шукати його. Не зможу прийти слідом. Не зможу нічого змінити. Але й вічно в такому підвішеному стані бути теж не зможу.