16.2

Повітря вривається в легені так швидко, обпікаючи зсередини, наче я щойно виринула з-під води. Перші секунди не можу зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність. Серце шалено калатає, удари віддаються у скронях, а пальці, які досі пам’ятають холод металу, дрібно тремтять.

Спроба підвестися змушує завмерти.
Під долонями не підлога.

Холодна вода повільно колихається навколо, торкається шкіри, просочується крізь одяг, і це відчуття змушує панікувати. Я різко сіпаюся, вода хлюпає, відлунює глухим звуком десь у темряві, і тоді  помічаю, що навколо майже нічого не видно — тільки розмиті обриси каміння поруч і темрява, що губиться десь далі. Десь угорі, мабуть, волога стеля, бо час від часу звідти долітає тихе капання.

Дихання знову збивається.
Руки мимоволі піднімаються перед очима, хоча в цій пітьмі все одно неможливо щось розгледіти. Та це не має значення. Відчуття нікуди не зникає.

Липка, тепла кров усе ще ніби стікає між пальцями.

Різкий вдих застрягає в грудях. Вода бризкає в сторони, коли пальці судомно занурюються в неї, ніби так можна змити те, чого насправді вже немає. Але паніка тільки сильніше стискає зсередини.

Потрібно вибратися звідси.
Куди завгодно. Подалі від цієї темряви, яка тисне з усіх боків і не дозволяє нормально вдихнути.

Різкий рух убік — і ноги ковзають по слизькому дну. Вода хлюпає сильніше, коли я ледь не втрачаю рівновагу.

— Обережно.

Знайомий голос звучить зовсім поруч.
Голова смикається вгору майже миттєво.

Ейнар нахилився наді мною. Його силует майже розчиняється в темряві, але впізнати його вдається одразу. І тільки тепер напруга трохи відступає, дозволяючи по-справжньому видихнути.

— Що… — голос наче не мій і зрадницьки хрипкий, — що відбувається?

Погляд ковзає по темній воді, знову повертається до нього, подумки намагаючись скласти картину докупи.

— Де ми?

Його долоня з’являється переді мною майже одразу. Міцні пальці стискають мою руку й допомагають вибратися з води. Варто ступити на камінь, як холод миттєво пробирає до кісток, і тільки тепер приходить усвідомлення, що до цього я наче купалася у басейні з теплою водою. Просто з переляку того не зрозуміла.

— Під школою магії, — спокійно відповідає він. — Це підземне озеро. Джерело.

Я кліпаю, все ще намагаючись зібрати думки докупи й зрозуміти, навіщо він узагалі посадив мене у воду. Але питання так і не встигає зірватися з губ. На плечі лягає рушник, огортаючи теплом, а Ейнар уже продовжує:

— Вона цілюща. Допомагає відновити сили.

Мимоволі завмираю.

Сили. Перед очима спалахують уривки недавніх подій: темна алея, каламутні очі демона, червоний силует, який проходить крізь тіло, і та жахлива порожнеча, що залишилася після цього всередині.
Пальці мимоволі сильніше стискають рушник.

— Демон… — тихо кажу я, і це слово ніби витягує, як по ланцюжку, решту спогадів.

Погляд різко піднімається до Ейнара.

— Він… що він зробив зі мною?

На мить у його очах майнуло напруження, але голос залишився рівним. Ейнар коротко пояснив, що той демон був мисливцем — істотою, яка полює на світлу енергію. Саме її він і витягнув із мене. І хоча Ейнар міг приглушити наслідки, повністю відновити резерв самотужки — ні. Тому довелося діяти швидко й привезти мене сюди.

Слухати це було моторошно. Усвідомлення, що хтось буквально міг висмоктати з мене силу, змусило здригнутися.

Невдовзі Ейнар повів мене геть від озера. Кам’яні сходи тягнулися вгору вузьким проходом, а вологе повітря ставало теплішим із кожним кроком. Світло попереду спершу здавалося тьмяним, але після темряви підземелля різало очі майже так само, як сонце.

Маленька кімната, до якої ми зрештою зайшли, виглядала напрочуд звичайно. Світлі стіни, кушетка біля стіни, кілька шаф — ніщо тут не нагадувало про дивне озеро під школою.

Ейнар підхопив одяг, який до цього лежав на кушетці, і простягнув мені.

— Я вже заїжджав додому й взяв тобі змінний одяг. І сказав твоїй бабусі, що з тобою все добре.

Кивнувши та дочекавшись, поки Ейнар вийде, я швидко почала переодягатися. Мокрий одяг неприємно липнув до шкіри, і тільки тепер стало зрозуміло, наскільки сильно я замерзла. Уже натягуючи сухий светр, машинально перевірила кишені джинсів — телефону й ключів не було. Отже, Ейнар встиг усе витягнути ще раніше. Який передбачливий.

А потім думка про сон різко повертається, змушуючи закінчити з переодяганням швидше. Після чого бачу ще й свої кросівки на підлозі та взуваю їх.

— Ейне, я бачила уві сні події з паралельної нитки, — тихо кажу я, коли виходжу з кімнати, опиняючись в коридорі, та бачу хлопця.

Він одразу напружується. Я можу це вловити навіть не дивлячись на нього.

— Складалося враження, ніби там сталася бійка з Кирилом Чорним, — без переходу продовжую я, чесно усе розповідаючи. Хоча наступні слова було важко сказати: — І ти... програв йому.

Після цих слів коридор ніби занурився в густу тишу. Настільки важку, що її майже можна було відчути фізично.

Я піднімаю на нього погляд. Його обличчя стало серйознішим, а на лобі з'явилися похмурі складки. Але в темних очах немає страху.

— Як ти вже казала, ми зустрілися пізніше, — промовив  він після короткої паузи.

— Що?

— У тій нитці, — спокійно пояснює він, — В цьому контексті, ймовірно виходить, що я не зміг повністю активувати Темне Полум’я. Без цього моя магічна енергія майже на нулі. Не кажучи вже про те... — він ледь чутно гмикає, — щоб когось перемогти.

Я мовчала. Бо його пояснення звучить логічно й правдоподібно.

— Тому ми могли програти, — додає він тихіше.

Серце знову стискається, коли згадую його обличчя в крові. Але він не дає зануритися у спогади та одразу ж продовжує:

— Але це не наша реальність.

Ейн виглядає дуже впевнено, коли каже ці слова. А потім ще додає, що зараз усе інакше і він вже використовує меч на повну.

— Прямо зараз я сильніший за них.