16.1

Я знову опиняюся в паралельній нитці подій, і це розуміння приходить одразу, ще до того, як встигаю повноцінно вдихнути, бо світ перед очима сприймається дивно — ніби я дивлюся на нього крізь чиїсь інші очі, тоді як власне тіло більше мені не належить. І водночас відчуття залишаються надто реальними: кожен рвучкий подих, кожен напружений м’яз, кожна крапля страху, що повільно й липко розтікається під шкірою, змушуючи серце збиватися з ритму.

Тіло знаходиться прямо на траві, я відчуваю під долонями вологу землю, холод, що повільно просочується крізь одяг та мимоволі намагаюся зрозуміти, що саме відбувається. Чіпляюся за деталі, які бачить інша я, але це тільки множить запитання. Сутінки вже опустилися на землю, розмиваючи обриси, і в полі зору виринає великий двоповерховий будинок, відгороджений високим парканом. Навколо дерева, квіти — все виглядає майже спокійно, але чому тоді я налякана?

Коли голова повертається, то бачу картину від якої у мене завмирає дихання.

Ейнар лежить на землі, він не рухається, його тіло застигло в неприродній позі, а красиве обличчя залите кров’ю — темною, густою. Помітно, що рана зовсім свіжа, і, скоріше за все це сліди від бійки, бо на одязі бруд, як і на щоці. Видовище здається неправильним. Бо в сутичці з таким могутнім чаклуном неможливо перемогти. Але ось він лежить без свідомості, поранений...

Серце стискається так сильно, що я на мить перестаю відчувати щось інше, окрім цього болю. А ще на підсвідомому рівні є пронизливий, задушливий жах. Ніби є якась загроза.

Моя рука — точніше, її рука — тягнеться до Ейна.

Пальці тремтять, зависають у повітрі за кілька сантиметрів від його щоки, бо помічаю залишки землі на кінчиках пальців, і в цій дрібниці чомусь з’являється абсурдне, майже болюче нагадування: він ненавидів бруд.

Також дотик остаточно може підтвердити те, що я ще намагаюся заперечити. Усередині піднімається хвиля паніки, розпачу, дикого, нестримного бажання змінити хоч щось, але я не в змозі нікому допомогти. Можу тільки спостерігати.

Щось блищить поруч.

Погляд сам знаходить меч, що лежить у траві. Вкрита плямами крові сталь та надписи зараз наче потьмяніли, без звичного відблиску. Коли рука тягнеться вперед, а пальці стискають руків’я, я відчуваю холод металу, який обпікає шкіру, однак нічого більше.

Та іншу мене це не турбує. Ніби вона звикла до того, що Темне Полум’я просто зброя. Але я знаю, яка сила ховається в цьому звичайному на вигляд мечі. Що одного доторку вистачить, аби він відгукнувся та наситив тебе неймовірною силою.

А зараз в моїх руках звичайнісінький шматок металу.

Чому? Як так сталося? Чи це тому що Ейнар...

Остання лякаюча думка не встигає сформуватися, коли хтось хапає мене за ногу й смикає назад. Я зойкнула, відчуваючи, як спина боляче ковзає по траві й камінцях. Перед очима спалахують іскри, світ на мить розмивається, а повітря вибиває з грудей так різко, що я не одразу можу вдихнути знову.

І тоді я бачу його.
Кирило.

Його обличчя надто близько, блакитні очі блищать дико, неприродно, і в цьому погляді є щось, від чого холод проходить уздовж хребта. На відміну від Ейна він не виглядає пораненим. І ані трохи не наляканий.

Навпаки, судячи по його отруйній та впевненій усмішці, він нагадує переможця в цій ситуації.

— Ми ще не закінчили, — зривається з його губ насмішка.

Страх накочує однією великою хвилею, стискаючи горло, змушує пальці судомно стискатися на руків’ї меча. Всередині усе напружилося і я метушливо намагаюся вигадати, як мені прокинутися. Не важливо, що саме відбулося в іншій нитці подій. Я просто хочу повернутися в своє звичне життя – до Ейнара.

Але я не одна в цьому тілі. І та, інша я, вже рухається.

Вона смикається вперед, намагається вирватися, ковзає по траві, впирається, відштовхується, але це виглядає жалюгідно навіть для мене. Він навіть не напружується.

Його пальці знову впиваються в щиколотку, тягне вже сильніше, болючіше, пальці впиваються в шкіру. Я відчуваю, як паніка переходить у щось гостріше, темніше — у відчайдушну, майже тваринну потребу вижити.

А десь глибоко всередині спалахує чужа думка, яка породжує купу запитань:
«Він знову це зробить зі мною».

Це не звучить, як припущення. Таке враження, що колись подібне з нею уже відбувалося. Можливо, навіть не один раз.

Усе змішується в один суцільний хаос рухів, дихання, болю.

Я не пам’ятаю моменту, коли піднімаю меч. Не пам’ятаю, як саме це відбувається. Залишилось тільки відчуття, як пальці стискають руків’я міцніше та рухається вперед.
Відчуваю опір, що раптово зникає, а слідом дивну, майже нереальну тишу, яка накриває все навколо на одну коротку мить.

Кирило завмирає.

Блакитні очі розширюються, погляд повільно опускається до грудей, куди увійшло лезо. На обличчі з’являється подив — чистий, щирий, ніби він до останнього був упевнений, що подібного не станеться.

Його губи ворушаться, але слова з них не зриваються. Потім сила залишає його тіло, і він важко падає на бік. Руків’я меча також вислизає з моїх рук, бо лезо досі знаходиться в чужому тілі і тепер воно там й лишається.

Пальці раптово слабшають, вони тремтять так сильно, що я не можу це зупинити, не можу навіть поворушити ними. Просто дивлюся на них — і бачу кров.

Вона повільно стікає по долонях, збирається між пальцями, залишає сліди на шкірі. Кілька крапель потрапляють на окуляри, спотворюючи світ ще більше. Моя. Чи його. Я не певна. Бо зараз не під силу навіть власне дихання контролювати.

В голові, як заїждена пластинка, лунає одна й та сама думка.

«Нарешті позбулася його. Я це зробила».

Десь поруч нерухомо лежить Ейнар. І цього разу я навіть не роблю спробу до нього дотягнутися. Бо раптом усвідомлюю щось ще страшніше: можливо, ціна свободи від Кирила, виявилася занадто високою.

Після цієї думки я в ту ж мить прокидаюся.