Розділ 15.3

Ксенія

Ми просто йшли парком, неквапливо прогулюючись утрьох. Сонце давно сховалося за обрієм, і весняна прохолода змушувала щільніше кутатися в куртки. Ліхтарі вздовж алеї вже горіли, але тут зазвичай у цей час було малолюдно, і зараз ми чули тільки приглушений шум міста десь далеко за деревами.

Мирослава розповідала про адаптацію Мідже до цього світу. Вона говорила швидко, жваво жестикулюючи, а рудоволоса дівчина поруч час від часу кивала та вставляла репліки на зразок:

— О, тобі ще пощастило, що твій Мідже хоча б трохи тямить, як вмикати техніку.

— Каем досі побоюється машин!

— Певно, вони не тільки за віком діди, хе-хе.

Я лише усміхалася, слухаючи їх. У голові мимоволі спливли власні спогади про те, як Ейнара в перший день перебування в Україні ледь не збила машина, або як він із серйозним виглядом довго розглядав двері ліфта, перш ніж наважився зайти всередину. Та ці моменти здавалися надто особистими і тому я вирішила залишити їх для себе.

Невдовзі ми попрощалися з Мирославою — їй подзвонила мама, і дівчина, трохи винувато усміхнувшись, поспішила додому. Ми з Анею ще кілька хвилин постояли, дивлячись їй услід, а потім вирішили пройтися парком ще трохи, перш ніж розходитися.

Ейнар більше не дзвонив, і я для себе вирішила, що хвилюватися немає про що. Дарма тільки налякав нас.

Саме тоді земля під ногами ледь відчутно здригнулася. Це було настільки слабке коливання, що його можна було б легко списати на уяву. Але ми обидві зупинилися майже одночасно.

Амулет на шиї раптом потеплів.

Я машинально озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти, звідки може йти небезпека. Незважаючи на вуличне освітлення, тут усе одно було темно і мало що вдавалося розгледіти між деревами, дозволяючи тривозі швидко заповзти під шкіру. Аня теж помітно напружилася, не розуміючи, що коїться.

Наступної миті перед нами вже стояла постать.
Вона з’явилася настільки раптово, що на секунду здалося — виросла просто з-під землі. Темна, розмита, з обрисами, які постійно змінювалися, поки з неї не почали відшаровуватися тонкі чорні нитки. Вони повільно розтікалися в повітрі, і крізь цей морок поступово проступив силует чоловіка.

На перший погляд він здавався цілком звичайним.

Але очі… Каламутні, неприродно темні, вони дивилися на нас із таким виразом, ніби перед ним були не люди, а лише цікаві іграшки, з якими можна трохи погратися.

Це ще що за фокуси такі? До цього не доводилося бачити, як нечисть використовує... Телепортацію? Чи щось схоже?

У цей момент бар’єр автоматично спалахнув тонкою прозорою оболонкою навколо мене. І все ж це не принесло жодного полегшення.

Бо істота вже була всередині.

— Це… неможливо… — прошепотіла я, відступаючи на крок, аби хоч якось тримати дистанцію відстань між нами.

Аня ошелешено видихнула.

— У тебе ж є магія? І Ейнар тебе вчив нею користуватися? — тихо, але дуже чітко сказала вона. — Атакуй одразу!

Нечисть повільно повернув голову до неї. Обличчя спотворила неприємна посмішка.

— Панянко… — голос був липкий, тягучий, мов гаряча смола, і від самого його звучання по шкірі пробігли холодні мурашки. — Не поспішайте. До вас теж дійде черга.

Чомусь ці слова не налякали мене так, як мали б. Навпаки — всередині піднялася хвиля злості. Хто він узагалі такий, щоб розкидатися погрозами направо й наліво?

Так, він безперешкодно пройшов крізь захист амулета. Але Ейнар не раз казав, що існує нечисть, якій це під силу. І якщо вже так сталося, єдиний варіант — не панікувати, а захищатися за допомогою магії.

Що я й збиралася робити.

Все добре прорахувавши, швидко накреслила в повітрі знак і вклала в нього силу. Лінії символу спалахнули темним світлом і той рвонув уперед.

Може, у мене не було при собі ефектного меча, як у Ейнара, але навіть такого удару мало вистачити, щоб відкинути нечисть назад і водночас показати, що не варто зі мною зв'язуватися.

Знак врізався в постать. Від його тіла миттєво відірвалися десятки тонких чорних ниток, які розлетілися навсібіч, мов обірвані павутинні волокна. Істота мимоволі відступила на півкроку, а на місці удару залишився темний слід, ніби хтось пропалив шкіру разом з одягом.

Але вже наступної миті нитки почали повзти назад. Вони стягували пошкоджену ділянку, перепліталися між собою, наче хтось зашивав рану просто на очах.

— Ого… — тихо протягнув він. — А ти цікавіша, ніж я думав.

Його слова змусили мене насупитися ще сильніше. Я зовсім не розуміла, звідки ця істота мене знає. У моєму житті точно не було таких знайомств — ні серед людей, ні серед нечисті.

Поруч Аня теж не стояла без діла. Вона швидко почала підказувати заклинання, які раніше вивчала разом зі мною, хоча сама тепер не могла ними скористатися.

Я слухала уривками, намагаючись одночасно діяти і не випускати істоту з поля зору

Наступні удари стали сильнішими.

Я застосовувала все, про що говорила Аня, все, що встигла засвоїти раніше. Символи спалахували один за одним, прорізаючи темряву спалахами. Кожного разу удар змушував демона відступати, на його тілі з’являлися нові сліди, рани, розірвана плоть.

Але чогось усе одно бракувало. Я не бачила реакції, на яку розраховувала. Цій істоті не було боляче. Лише на мить у каламутних очах спалахнула лють.

І раз за разом усе повторювалося знову. Рани затягувалися. Темні нитки повзли назад, перепліталися і стягували розірвану оболонку, ніби нічого й не сталося.

Тим часом Аня відступила на крок назад. Я краєм ока помітила, як вона вже гарячково витягає телефон і намагається комусь подзвонити.

Я встигла почути лише кілька слів, у яких кілька разів прозвучало ім’я Ейнара, і коротке пояснення, що ми в парку, неподалік від центральної алеї.

Демон теж це почув.

Його погляд повільно ковзнув в бік Ані, і на спотвореному обличчі знову з’явилася та сама липка посмішка, від якої по шкірі побіг холод. Проте, схоже, вона цікавила його значно менше. Майже відразу він знову повернув увагу до мене, ніби все, що відбувалося навколо, було лише другорядним.