15.2

Ейнар 

Завдання для групи зачистки рідко приносили щось справді нове або варте уваги Ейнара, і зазвичай відрізнялися лише місцем та незначними деталями, які не впливали на саму суть роботи.

Сьогодні їм наказали перевірити скупчення темної енергії на околиці міста, і червона точка, що світилася на екрані планшета, була позначена як “потребує зачистки”. Це могло виявитися черговою формальністю, адже не раз за останні тижні траплялося, що групи приїжджали на подібні виклики й не знаходили нічого. Взагалі ніякого сліду нечисті, немов хтось навмисно грається з ними та спостерігав за їхніми діями.

Усередині вже піднімалося відчутне роздратування, яке Ейнар не поспішав озвучувати. Зрештою, неважливо, скільки разів вони будуть реагувати на фальшиву тривогу. Поки він отримує зарплату – усе інше просто фон.

На передньому сидінні Олег відверто нудьгував, розвалившись на сидінні й дивлячись у вікно, за яким повільно тягнулися багатоповерхівки, що поступово змінювалися рідшими забудовами. Ігор стежив за дорогою, іноді звіряючись із телефоном. Ейнар просто переглядав на телефоні науковий фільм людського виробництва. Не тому, що потребував пояснень елементарних речей, а радше через зацікавлення тими аспектами, до яких на Аштері ще не дійшли, і які іноді відкривали йому очі на несподівані речі.

— Що за нечисть повзає з однієї покинутою хати до іншої? — невдоволено пробурмотів Олег, коли машина звернула з асфальтованої дороги на ґрунтову.

— Цього разу у нас двоповерхова будівля, — коротко відповів Ігор, не відводячи погляду від дороги. — Приватний будинок, у якому ніхто не живе кілька років, бо господарі на заробітках за кордоном.

— Ну, звісно, — фиркнув той. — Навіть нечисть зараз хоче тусити не в занедбаному сараї!

Ейнар не втручався в цю розмову, бо не бачив у ній сенсу: місце не мало значення, коли йшлося про полювання.

Коли вони приїхали за потрібною адресою, його погляд повільно ковзнув територією, фіксуючи деталі без особливого інтересу. Будинок не виглядав відрізаним від світу чи покинутим у звичному сенсі: він стояв серед інших споруд, і єдиним свідченням занедбаності були бур’яни, що проросли у дворі, та суха трава, яка вибивалася з-за паркану.

— Ну і де ця армія монстрів? Я щось не бачу натовпу.

Олег, вийшовши з машини, потягнувся і почав розминати плечі, оглядаючи територію без особливого інтересу. Тоді як Ігор уже перевіряв дані в планшеті, зберігаючи звичну зосередженість. Обидва виглядали достатньо розслабленими, проте кожним кроком до будинку їхні обличчя ставали все похмурішими.

— Відчуваєш? — кинув Ігор чаклуну.

— Ще й як, — так само коротко відповів Ейнар.

Тут присутня темна енергія. Однак її присутність не відповідала звичним шаблонам, бо не концентрувалася в одному місці. Натомість розтікалася простором нерівномірно, нагадуючи розірвані чорні нитки, що втратили зв’язок між собою, але при цьому не зникли. Вони застигли в цьому хаотичному порядку, але водночас створювали враження, що вони на когось чекають.

У цей момент із темряви будинку вийшов чоловік. Було одразу зрозуміло, що їм назустріч йде не звичайна людина.

— О, ну нарешті, — видихнув Олег. — А я вже думав, що сьогодні ми залишимось без роботи.

— Заткнися, — кинув Ігор, у його голосі прорізалося роздратування.

На перший погляд це був звичайний привид: він завис у сантиметрі від землі, трохи нахиливши голову, уважно розглядаючи їх. Обличчя не було спотвореним чи викривленим, як це часто траплялося. Навпаки, його риси було цілісними, природніми та не мали звичної для таких істот синюшності шкіри. Останнє взагалі складно пояснити.

Ейнар зробив крок вперед. І в ту ж мить відчув, як усередині різко напружилася темрява та змусила його придивитися уважніше.

Привиди не здатні утримувати форму настільки стабільно і довго, не втрачаючи цілісності, а їхня енергія ніколи не буває такою щільною і зібраною, навіть якщо йдеться про агресивних або злих духів. І це одразу витіснило усі сумніви.

— Відійдіть!

— Що? — не одразу зрозумів Олег.

— Ми не з примарою маємо справу, – значно жорсткіше відповів Ейнар, — а з демоном. Нікому з вас він не по зубах.

В останніх променях сонця блиснуло чорне лезо. Меч Темного Полум’я знову побачив денне світло і з радістю відгукнувся в руках свого власника. Істота навпроти не здригнулася і навіть не спробувала змінити дистанцію, відчувши силу, яка йшла від меча. На його обличчі повільно проступила впевненість, що межувала з відвертим глузуванням.

— Хлопчи-и-исько, а не забагато на себе береш? — протягнув він, уважно спостерігаючи за кожним рухом Ейнара. — Такий впевнений, що впораєшся?

Ейн ледь помітно змістив положення ніг, не відриваючи погляду від супротивника і намагаючись відчути, як саме той тримає свою форму. Від його тіла відривалися тонкі пасма енергії, які тут же знову збиралися в нові нитки, зависаючи поруч і не зникаючи. Здається, на початку четвертого курсу в академії він вивчав подібного демона. Хитрі, злі та люблять грати зі світлими душами.

— А давай перевіримо, – без зайвих емоцій відповів чаклун.

— Для початку тобі треба спіймати мене. Ах, вона доволі мила, чи не так?

Ці слова прозвучали з відвертим задоволенням, але вони не мали жодного сенсу. Хлопець похмуро зсунув брови на переніссі та відчув, як пальці мимоволі сильніше стискають руків’я меча.

Коли до нього прийшло усвідомлення, демон це помітив. І посміхнувся ширше.

— Раз, два, три. Шукай.

До його фігури смикнулася всі чорні нитки одразу, ніби закутуючи в кокон і постать втратила чіткість. А потім взагалі розчинилася в повітрі, залишивши після себе лише тонкий, майже невловимий слід енергії.

— Айщ!.. – крізь зуби видихнув чаклун, різко обертаючись, намагаючись вловити хоч щось. — Ця проклята мерзота! Грати він зі мною вирішив!

— Ейнаре, демон тебе знав... — трохи здивовано мовив Ігор, теж не очікуючи такого повороту.