15.1

Ксенія

Минув місяць...

Кава цього разу смакувала інакше.

Можливо, справа була не в ній самій, а в тому, що ми всі чудово розуміли ситуацію. Більшість потраплянців повертаються додому і для нас це було майже як прощання з Анею. Просто жодна з нас не хотіла вимовляти це слово вголос.

Я обхопила долонями теплу чашку і крадькома глянула на рудоволосу дівчину. Вона виглядала, як завжди: легка усмішка, активна міміка, живий, веселий погляд… але під цим усе одно ховався сум, який не сховаєш за жодними жартами.

— Значить, через два тижні… — протягнула Мирослава, помішуючи свій напій, — і все, ми більше не побачимось?

— Хто знає, — усміхнулася Аня, ледь знизавши плечима. — Може, я засумую за Україною. Або Каем захоче побачити брата, і ми повернемося.

— А сама ти хочеш жити в Імперії?

Я примружилася, уважно вдивляючись у неї.

Досі не вкладалося в голові, як можна добровільно відмовитися від життя тут. Так, у магічному світі свої плюси, але хай там що кажуть — жодна магія не замінить нормальний інтернет, улюблену музику в один клік і просте відчуття, що ти вдома, у зрозумілому тобі світі. Для мене це було не менш важливо, ніж ранкова кава.

— Там я буду багатою панянкою, — Аня сказала це з тією самою невимушеністю, ніби мова йшла про зміну факультету, а не цілого життя. — Піду в магічну академію, мій чоловік — важлива людина, його поважає навіть Імператор… і я не можу залишити свою Хранительку. Вона ж просто зникне без мене.

Останні слова вона вимовила абсолютно серйозно, але вже за мить тихо засміялася й додала:

— А можливість чаклувати? Дівчата, це ж так класно!

Я нічого не відповіла, лише трохи підняла брову.

Завдяки Ейнару в мене теж була магія, але я так і не відчула того самого “вау” ефекту, про який всі торочать. Вона просто… була. Як ще одна опція. І якщо раптом зникне — нічого страшного. Дев’ятнадцять років якось жила без неї, проживу й далі.

— Ага, якби ж то я знала, — фиркнула Мирослава, відкинувшись на спинку стільця. — Мені ж щастить, як утопленнику. Потрапити в прокляте дзеркало — будь ласка. А от магію отримати… ні-ні, ти щось розмріялась.

Вона похитала пальцем, ніби відчитувала когось на небесах за те, що як вони пишуть її долю.

— Знаєш, як кажуть деякі, всесвіт недарма дає нам цей досвід, — повчально мовила Аня.

Мало не вдавилася кавою. Оце вона сказанула.

— Звичайно, — пробурмотіла я. — От тільки ті “мудреці” зазвичай не мають на увазі такий досвід, як у нас.

Ми засміялися, і на кілька секунд стало справді легко. Наче нічого не змінюється, ніби попереду ще десятки таких зустрічей, розмов і дурних жартів.

Але це відчуття швидко розтануло.

— Я… — Аня на мить замовкла, дивлячись кудись у вікно. — Справді не знаю, чи повернуся.

Я мовчки зробила ковток кави. Вона раптом здалася гіркішою, ніж була ще хвилину тому.

— Нічого. Просто скачай з інтернету побільше креслень та візьми із собою. Першим зробиш їм там магічний велосипед. Уявляєш? Відьма, яка замість мітли ганяє на велосипеді. — Сказала я, намагаючись звучати невимушено.

Дівчата мій жарт оцінили та знову розсміялися, але цього разу вже трохи тихіше. І саме в цей момент задзвонив телефон.
Я машинально глянула на екран. Ейнар. Дивно. Він майже ніколи не дзвонив просто так, особливо коли й так знав, де я і з ким.

— Алло? — я піднесла телефон до вуха, якимось шостим чуттям відчуваючи, що щось не так.

— Де ти? — його голос прозвучав тихо, але від мене не сховалися напружені нотки.

На секунду розгубилася і відповіла, що якраз на зустрічі з Анею і Мирославою. Після запитала, що сталося.

— Назву.

— Що? — не зрозуміла я.

— Назву кафе, — вже чіткіше сказав він.

Я швидко продиктувала адресу, усе ще не розуміючи, що відбувається. На тому кінці лінії на мить запала тиша, а потім він на видиху сказав:

— Послухай мене уважно. Тобі потрібно зараз же звідти піти.

По шкірі пробіг неприємний холодок. Шум кафе раптом відступив на другий план, замість цього я наче чула пульсуючу тривогу, яка відлунювала у вухах.

— Що… чому?

— Просто йди, — голос став жорсткішим. — Вибери місце, де немає людей. Відкритий простір. І скажи мені, куди саме підеш.

Я машинально озирнулася навколо. Люди, звичайні розмови, хтось сміється, хтось працює за ноутбуком. Все виглядало абсолютно нормально. Може, справа в Чорних? Але останній місяць від них не було жодних новин. Ніби зникли з усіх радарів. Або ж причаїлися, вичікуючи слушної миті.

— Ейне, ти мене лякаєш, — трохи нервово гмикнула я.

— Ксеніє, — він на секунду замовк, і коли заговорив знову, в голосі не було ані натяку на жарт, — просто зроби, як я сказав.

Я сильніше стиснула телефон і коротко пообіцяла, що зроблю все, як він сказав. Бо він завжди поводиться розумно і ніколи не жартував подібними речами.
Виклик обірвався.

— Що сталося? — одразу запитала Мирослава, уважно дивлячись на мене.

— Я не знаю, — чесно відповіла я, вже піднімаючись з місця. — Але Ейнар сказав негайно піти звідси.

— І ти така: “ну окей”? — Аня підняла брову, явно не розуміючи, чому я так слухняно усе виконую.

Я швидко накинула куртку, навіть не намагаючись виглядати спокійною.

— Це не тому що він хоче мною командувати, або контролювати, — почала пояснювати їй. — Щось трапилося.

Пояснювати довше не було ні часу, ні бажання. Та й сенсу теж.

Аня підвелася слідом, вже без жодних заперечень.

— Куди йдемо?

Ми?

Я на секунду завмерла, але, глянувши на них, одразу зрозуміла — відпускати мене саму ніхто не збирається. І, якщо чесно, зараз це навіть трохи заспокоювало.

Тож швидко перебрала усі доступні варіанти в голові.

— Там є парк за два квартали, — сказала я. — Відкрито, людей небагато.

Вони мовчки кивнули.

Невдовзі ми вийшли з кафе, і тепле квітневе повітря одразу вдарило в обличчя, трохи прояснюючи думки. Але тривога нікуди не зникла. Навпаки — тільки посилилася.