14

Понеділок день важкий.

Ейнар зрозумів повністю цей український вислів, як тільки прийшов того ранку на роботу і побачив метушню в коридорах. Вже за кілька хвилин стало відомо: через пару годин очікується перевірка з магічного міністерства. Це його не здивувало, бо після кроку зі знищенням Падальщика, Чорні якось довго не показувалися.

З іншого боку – стало цікаво, що ж вони планують робити далі. Помста виглядала найбільш очевидним варіантом. Такі істоти не прощають образ і не забувають тих, хто їх принизив. Щоправда, у цій історії вони самі зробили фатальну помилку, коли полізли до будинку Вяземських, попри його цілком однозначне попередження не потикатися туди.

Втім, до нього не прийшли одразу. Наче навмисно тягнули час, аби полоскотати йому нерви.

Ейнар уже закінчив п'ятий урок і, коли діти покинули кабінет, почав роздавати вказівки Еліні. Та раптом темрява всередині заворушилася. Вона попереджала про наближення доволі сильної нечисті. Відчуття було різке, неприємне, мовби у чисту глибоку річку хтось вилив щось гниле й затхле. Повітря теж змінилося, стало важчим, і в ніс ударив запах, від якого хотілося скривитися.

Отже, сьогодні завітав старший із цієї сімейки Падальщиків. Значить, буде цікаво.

Увага до дверей була прикута ще до того, як та відкрилася. Спираючись підборіддям на долоню, чаклун спостерігав, як спершу зайшли двоє магів супроводу. Вони мовчки розступилися, пропускаючи інвалідне крісло.

І тоді Ейнар нарешті побачив його – Верховного мага України.

Старому було близько дев’яноста, і роки вже давно залишили на ньому свій слід. Обличчя було в дрібних зморшках, нагадуючи зів'ялу сливу. Плечі трохи зігнулися, руки втратили колишню силу, а сиве волосся м’яко спадало на комір темного піджака. Проте очі залишалися гострими, уважними, надто живими для людини, яка невдовзі мала померти.

Монстр усередині нього був ретельно прихований, обплетений шарами ілюзій, що мали б збити з пантелику будь-якого земного мага. Але для Ейнара це була лише поверхнева мішура. Під нею він чітко відчував справжній голод, злість, і руки, по самі зап’ястки в чужій крові. А разом із цим від нього тягнувся той самий задушливий, гнилий запах, що миттєво забивав ніздрі.

Ейнар ледь помітно скривив губи і недбало махнув рукою перед собою, очищаючи простеньким заклинанням повітря. Його жест говорив, що він стирав щось неприємне, але не варте справжньої уваги.

А потім погляд впав на знайому постать молодого хлопця, який стов позаду крісла.

Високий, добре вдягнений, із акуратно вкладеним кучерявим волоссям, він мав ті самі риси, що й більшість Чорних. Його постава була розслабленою, але в ній відчувалася самовпевненість людини, яка прийшла сюди переконана, що сьогодні все складеться на її користь. Що кривдника поставлять на місце, і порядок буде відновлено.

І ця відверта зверхність у блакитних очах…

Справді. Подумки клацнув язиком Ейнар. Дурнями народжуються, а не стають.

Цікаво лише, скільки часу знадобиться, щоб стерти з його обличчя цей нахабний вираз.

Інвалідне крісло зупинилося посеред кабінету. Володимир Чорний кілька секунд мовчки дивився на Ейнара, не поспішаючи починати розмову. Очевидно, очікував, що молодий чаклун наслідує звичну для інших поведінку — проявить повагу, заговорить першим, спробує справити правильне враження. Почне лестити. Зазвичай усі починали й закінчували з останнього.

Ейнар не зробив нічого з цього.

Він лише спокійно дивився у відповідь, мимохідь похмуро  відзначивши, що Еліна кудись зникла. Чого це вона? Злякалася якогось діда?

Тиша затягнулася.

Кирило першим видав реакцію. Його губи ледь помітно скривилися. Очевидно, бісився через відсутність будь-якої реакції. А ще в їхніх головах не вкладається, що якийсь шкільний викладач поводиться так, ніби зустріч з Верховним магом не має для нього особливого значення.

Нарешті старий заговорив.

— Ви знаєте, чому я тут?

— Маю здогад.  Хоча, зізнаюся… — кинув хлопець із глузливою усмішкою. Його голос звучав спокійно, навіть трохи насмішкувато, ніби він свідомо грав на нервах обох. — Мені й самому цікаво, чим же я так зацікавив самого Верховного мага, що він приїхав побачити мене.

— Ти знаєш, хто мій дід і все одно продовжуєш розмовляти з ним в подібному тоні? — не стримався Кирило, одразу піддавшись на цю легку провокацію. Яка передбачувана реакція. Справді, з таким запальним характером довго він не протягне.

Але старий зупинив його, зробивши легкий жест рукою. Магія тоненькою ниткою потекла в бік хлопця, змушуючи того різко замовкнути. Його губи зімкнулися, ніби їх стягнули невидимою стрічкою.

У блакитних очах спалахнула злість, але тепер Кирил міг лише безпорадно стояти за кріслом.

Ейнар відчув, як у грудях повільно розливається задоволення. Володимир Чорний залишався лиходієм, але той факт, що він скористався знайомим, улюбленим прийомом скориставшись чаклуна, автоматично додало йому кілька балів. Це означало, що старий принаймні не був таким безнадійним, як більшість його родичів.

— Я хотів побачити могутнього чаклуна, чутки про якого долинули вже й до мене.

У голосі не було ані злості, ані обурення. Лише суха констатація факту.

Кутики губ чаклуна піднялися в ледь помітній усмішці, після чого знизав плечима так невимушено, ніби для нього мова йшла про щось буденне. А що? Він не раз чув в своєму світі подібні слова, не кажучи вже про Україну. 

— От і побачили…

Усі присутні мовчали, більше не промовляючи ні слова.

Вивести старого з рівноваги виявилося значно складніше, ніж його онука. Кирило досі ледь стримував роздратування, тоді як Володимир Чорний залишався зібраним, уважним, майже відстороненим.

Він оглянув Ейнара з ніг до голови, немов намагаючись щось збагнути. Певно, хотів вирахувати наскільки сильний перед ним чаклун. І як він зміг так легко знищити демона його старшого онука.

А саме це і зробив Ейнар. Відвіз Падальщика подалі від людських очей на пустир і дав команду темряві спочатку трохи "погратися" з демоном, перш ніж остаточно розірвати на шматки. Жорстоко? Можливо. Але чи проявляли вони колись милосердя до своїх жертв? Навряд. Тому нехай не розраховують на легку смерть.