12

Після магічного LASIK я раділа, мов дитина, що отримала жаданий подарунок. І річ була не лише в тому, що тепер могла бачити далеко: кольори стали яскравішими, чіткішими, ніби хтось підкрутив налаштування мого зору. Увечері, коли на вулицях спалахнули ліхтарі, я вперше не побачила навколо них розмитих ореолів світла — і це здавалося майже дивом.

Щоб уникнути зайвих підозр щодо того, чому я раптом без окулярів, я вирішила всім розповідати просту історію: мовляв, зробила лазерну корекцію зору. Людям цього пояснення вистачало.

Ейфорія, щоправда, тривала недовго.

Ейнар попросив заїхати до нього в школу після пар і нічого не віщувало біди, коли я віталася з Мідже (він тепер працював охоронцем у школі). А також, коли йшла слідом за Ейнаром до спортзалу. Все ще в невіданні я роззирнулася, намагаючись вгадати, чого варто чекати: повторення вивчених заклинань? Чи, може, знову контроль темряви?

Ейнар мовчки дістав меч. Міцно тримаючи руків’я, він звичним рухом прокрутив його в руках.

— Ні. Сьогодні будеш вчитися битися, – не змінюючи вираз обличчя, сказав чаклун і простягнув меч мені.

Брати його не поспішала, відчуваючи неабияке спантеличення. Одне діло — креслити знаки в повітрі й вимовляти заклинання. Зовсім інше — фізична активність. Спорт ніколи не був моєю сильною стороною. Та що там — іноді у вихідні я не доходила навіть свою норму кроків. А тут він хоче, щоб я… билася мечем?

Ейнар явно переоцінював мої можливості.

— У двадцять першому столітті навряд чи потрібне вміння битися на мечах, — спробувала я відхреститися від цієї ідеї.

Ейнар кивнув із дивним, майже співчутливим розумінням. Переконувати одразу він не став. Зосереджено походжаючи навколо мене, він не випускав меча з рук, а його кроки луною розносилися порожнім спортзалом.

— Уявімо ситуацію, — заговорив він. — На нас напали. Я поранений. Меч опинився у твоїх руках. Як ти ним скористаєшся? Не щоб перемогти. Хоча б щоб виграти час.

— Е-е...тягнути силу для заклинання?

На його губах з’явилася поблажлива усмішка.

— Ксеніє, – він похитав головою, ніби почув щось геть наївне.
Раптом він різко зупинився. Лезо зависло в повітрі за кілька сантиметрів від мого горла. Я шоковано кліпнула.

— Ти впадеш замертво швидше, ніж встигнеш підняти руку, – спокійно сказав він. Потім відвів меч убік, і в його голосі з’явилася твердість: — Але в умілих руках меч — величезна перевага. Навіть проти куль.

— Куль?

Майже з гордим виглядом Ейнар повідомив, що колись відбив атаку зачарованих стріл, випущених у нього під час королівського полювання. І був упевнений: кулі — теж не проблема.
У мене ж закралися серйозні сумніви. Але озвучувати їх я не стала.

— Ну гаразд, – зрештою погодилася я. — Але знай: зі спортом у нас взаємна антипатія.

Ейнар ледь усміхнувся й сказав, що все врахував. Почали ми, звісно, з розтяжки й розминки. Лише після цього мені вручили Темне Полум’я.

— Я хотів дати тобі тренувальний меч, — пояснив він, — але Темне Полум’я відчувається в руці інакше. Воно легше. Ти не так швидко втомишся.

Це була єдина поблажка.
Наступні півтори години Ейнар спокійно й безжально пояснював усе: як тримати меч, не напружуючи плечі й зап’ястя; як — увага — просто стояти, зберігаючи баланс, бо, за його словами, це вже половина успіху. Він не давав спуску ні на мить.

Наприкінці заняття мені здавалося, що болить абсолютно все, що може боліти. А Ейнар, ніби між іншим, додав, що такі тренування мають бути щонайменше тричі на тиждень. Поки тіло не запам’ятає. До справжнього бою на мечах було ще дуже далеко.

— Та це справжнісіньке знущання, Ейнаре! – захникала я, готова просто впасти на підлогу й ніколи звідти не підніматися.

Втім, мені цього не дозволили. Тренування треба було завершити тим, з чого й почали, — з розтяжки. Аби кріпатура не дала про себе знати зранку і я змогла хоча б встати з ліжка. Ото радість!

Однак я розуміла: з цього підводного човна не втекти.

У неділю ми з Ейнаром обговорили поточну ситуацію і те, що він убив демона Андрія. Це було негласне оголошення війни. Сімейка Чорних навряд чи проковтне таку втрату мовчки. Так, прокляття може їх затримати… але чи надовго?

За інших обставин я б чинила опір до останнього, тому що ненавиджу будь-які тренування. Але тепер вибору не залишалося. Я мала бути готовою навіть до того, що мене можуть перехопити десь у провулку. І тоді доведеться не сподіватися на захист кулона, а вміти дати відсіч.

Ми вже прямували до кабінету Ейнара за його речами, коли по дорозі нам трапився Олег. Спершу він повідомив, що чаклуна кличе директорка, а потім, коли звернув увагу на мою ходу — кріпатура вже наздогнала мене, — почухав кінчик носа.

— Чим ви це займалися, діти мої?

Ейнар подарував йому спопеляючий погляд і коротко наказав замовкнути.

— Я просто вчилася тримати меч, — відповіла я, щоб вони не надумали собі зайвого.

— Меч? — темні очі Олега округлилися. — Навіщо він тобі?

— Краще спитай у свого напарника, — гмикнула я й кинула виразний погляд на чаклуна. Мовляв, навіть твій колега дивується.

Ейнар був невблаганний.

– Поки маг не здатен мене перемогти, його думка не враховується.

– Гей! Я взагалі-то тут! — Олег замахав руками перед нашими обличчями, нагадуючи, що ми обговорюємо його в його ж присутності.

Ейнар відмахнувся від нього та, наказавши мені йти до його кабінету, потягнув темного мага в протилежний бік.

Так я й рушила — човгаючи ногами й крехкаючи, мов ті зомбі, які бажали повечеряти мною на кладовищі. До завітної цілі, тобто кабінету Ейнара я ще не встигла дістатися, як з-за дверей вийшла Еліна та поплила мені назустріч.

– Привіт, Ксю!

Вона була не такою радісною, як під час мого попереднього візиту. Примара виглядала втомленою — якщо так узагалі можна сказати про привидів. Вогник у її очах потьмянів.

— Привіт, – відповіла я й, намагаючись триматися більш-менш гідно (а не мати вигляд бабці, у якої схопило спину), також зробила крок у її бік. Потім обережно запитала, що сталося.