10

Початок та середина тижня минули в спокійному, розміреному темпі. Я змогла приділити час винятково навчанню в університеті, а ще погуляла разом з Юлею та Поліною. Останнім часом я була дуже сильно зайнята виключно справами магічного світу і ми бачилися тільки на парах.

Ейнар теж був зайнятий. У понеділок він допомагав потраплянцям оформити документи, потім зустрівся з Каемом Сейнтфайром і приніс від нього якийсь малюнок із дивним браслетом. А в середу водив старші класи на практичне заняття кудись за місто й повернувся весь брудний, у волоссі заплуталась суха трава, а на додачу він ще й бурчав, що підлітки сполохали таку гарну здобич. Я навіть не стала уточнювати яку.

У четвер ввечері ми лишилися вдома й разом дивилися телевізор. Я натрапила на старий сезон «Битви екстрасенсів» і, звісно, одразу почала підколювати Ейнара — точніше, пригадувати той нещасний кастинг. Якби пан Вальтарський не змусив їхнього некроманта підняти зомбі  тієї п'ятниці…можливо, Ейн став би не викладачем у школі, а популярним екстрасенсом на телебаченні.

— Все одно, маги зі школи прийшли б до мене, побачивши мене по ТВ.

— Автограф просити? — всміхнулася я.

— Ні. Прийшли б забрати незареєстрованого мага. Порушення правил, і усе таке.

У п’ятницю він запросив мене в одне популярне кафе. Це було одним із тих нових київських місць, про яке ти вже чула від своїх друзів чи знайомих, а на ділі знайти його вкрай складно. Невеличкий заклад ховався між звичайними вікнами на першому поверсі багатоповерхівки, а його непомітна вивіска виглядала так, ніби власники навмисне намагалися уникати зайвої уваги.

Вдень тут завжди людно і Поліна колись жалілася, що через це спокійно посидіти тут майже неможливо. Але сьогодні нам дивом одразу знайшовся столик просто біля величезного вікна.

Наша кава й чизкейк вже стояли на столі. Я, поки Ейн розглядав щось у телефоні, дозволила собі трохи зануритися у момент: ароматний запах свіжої випічки, приємна музика на фоні, люди, що йдуть у своїх справах внизу, і сонце, яке повільно ховалося між будинками.

— Гарний краєвид, — промовила я тихо.

Ейнар підняв голову, але подивився не у вікно. Прямий погляд був спрямований на мене. В його глибоких очах промайнув знайомий відблиск ніжності.

— Гарний, — погодився чаклун.

Я й без слів розуміла, що він говорить не про пейзаж. До лиця приливає кров і я не чую нічого, окрім власного серцебиття. А потім різко сварю сама себе. От чому у мене не виходить не ніяковіти в таких випадках? 

Щоб хоч якось перемкнутися і не думати про його слова, збиралася підняти чашку та зробити перший ковток. Та саме в цю мить чаклун провів над нею рукою і разом із парою з напою піднялося щось кольорове, переливчасте, наче дрібний пилок.

Я підняла запитальний погляд на Ейнара.

Досить буденним тоном він розповів мені, що цей заклад має популярність не просто так. Тут у напої додають мікродози магії. Таємний інгредієнт підіймає настрій і тому ніхто не вийде звідси без усмішки на обличчі. Це не шкідливо, поки не стає звичкою. Якщо хтось приходить щодня, тижнями чи місяцями, то в неї починає накопичуватися магія в організмі та виробляється залежність. А там недалеко до магічного перенасичення,  яке одного разу сталося зі мною. Схоже було на стан алкогольного сп’яніння.

Ми допили каву, трохи поговорили, а потім Ейнар підвівся й підійшов до одного з барист — власника закладу. Його фото було у справі, тож чаклун знав з ким розмовляти. Той був ще зовсім молодий, симпатичний і одразу розцвів від компліменту про смачну каву.

– Дякую. Нам усі це кажуть.

Усмішка Ейнара була м'якою,  ввічливою,  але якоюсь надто холодною. В такі моменти чудово розумієш, що твій співрозмовник не хвалити тебе прийшов.

— Справді? – Він зобразив задумливість, після чого нахилився ближче, немов хотів розказати важливий секрет. – А ніхто не казав вам, що в ній відчувається магія?

Господар, здається, зрозумів усе миттєво: він увесь зблід, а пальці судомно зім’яли аркуш паперу, куди до цього він щось записував. Проте, тут же всміхнувся.

— Ми додаємо краплину любові й тепла, — ніби нічого не сталося, промовив він. Але в очах відбивався страх. — Деяким людям здається, що це схоже на магію.

Ейнар нахилив голову в бік, зовсім не вражений його виправданнями.

— Любов й тепло не викликають магічного перенасичення. Ви ж знаєте!

Юнак в ступорі застиг. Потім кинув швидкий погляд на своїх робітників, які закінчили готувати замовлення і також поглядали в наш бік. Він ковтнув і, певно, щось вирішивши для себе, перевів погляд назад.

— Хто ви? – його голос опустився до переляканого шепоту.

— Я прийшов від Ірини Ольшанської. – Невимушеним тоном пояснив Ейнар і це певним чином дозволило хлопцю напроти нас позбавитися від напруження в тілі. – Директорки школи, з якої ви нещодавно випустилися. Вона просила передати вам попередження...поки що лише попередження. Ви чудово знаєте, що використання магії в їжі для людей — заборонене.

— Це мій спосіб заробітку!

Від несподіваного обурення я аж застигла. Та Ейнар і бровою не повів. Лише стримано посміхнувся.

— У тебе можуть бути свої причини, або ж проблеми. Та ми обоє знаємо, що правила є правила. Наступного разу тобі заблокують сили на рік чи два. А кава у вас і без магії смачна, – він дістав з кишені кофти маленький папірець і поклав на стіл. – Це подяка.

Більше нічого не сказавши, Ейнар взяв мене за руку і ми пішли звідти. Вже на вулиці я дізналася, що на тому папірці написана порада чергувати тижні, коли магія буде в напоях, а коли просто залишати звичайні. Таким чином вдасться уникнути магічного перенасичення у людей.

На моє питання, чого це Ейн сьогодні такий добрий, він знизав плечима і сказав, що мені сподобалося наше побачення. Було б шкода, якби це кафе зникло лише через власника, який не знає міри в застосуванні магії. А так ми зможемо повернутися сюди ще раз. І наступного разу власник буде нам щиро радий.