8.2

Вулиця Вишнева. 22:14.

Тьмяне світло ліхтарів розмазується по асфальту жовтими острівцями, між якими танцюють довгі тіні. Аріс намотує кола по вулиці вже понад годину, і завдяки нагрудній камері, яку на нього причепили, ми бачимо все, що відбувається навколо нього. Але ані з тих кущів, що він тільки-но пройшов, ані з темряви між будинками ніхто не вистрибнув.

— І скільки мені ще тинятися тут? — прошипів Аріс у навушник у себе у вусі. — Ви хоч знаєте, що у мене вже дупа змерзла?

Ні, і, чесно кажучи, я не прагнула чути такі подробиці. Але Аріс був невблаганний і продовжував скиглити, що у нього вже ноги болять і про те, що йому, бідолашному, хочеться в туалет.

Та-а-к, судячи з усього,  тінь повинна прийти чисто з жалю до нього.

– Помовч, – ліниво відповів Ейн. — Своїм скигленням ти не те що паразита — навіть собаку з найближчого подвір'я відлякаєш.

На екрані ми побачили Ірину. Вона літала в повітрі напроти Аріса,  поблискуючи легким сріблястим сяйвом.

— Отож, погана з тебе приманка, — з насолодою заявила вона. — Тому мерзнути тобі тут усю ніч!

Аріса це явно вивело із себе. Він потягнувся руками в бік шиї жінки, але Іра миттєво відлетіла і показала йому язик.

— Я ще доберуся до тебе, примаро!  – пригрозив він їй.

Ірина ж лише закотила очі, зробила у повітрі оберт, наче знущаючись з нього і з радістю полетіла далі.

Буквально через секунд десять  за спиною Аріса почувся розпачливий крик:

— Мамо рідна!..

Коли хлопець повернувся,  аби подивитись в чому справа, нам відкрилася наступна картина: неподалік від нього на землі сидів чоловік, очі — круглі, мов п'ять копійок, рот то відкривався, то закривався, але жодного звуку так і не видав.

Примара, ліниво зависаючи в повітрі, опустилася нижче до нього, схилила голову набік і абсолютно щиро поцікавилася:

— Ви бачите мене?

Бідолаха, мабуть, у той момент віддавав господу душу ще до того, як його власне тіло вирішило, що прощатися зарано. Він почав панічно відповзати, намагаючись перехреститися і при цьому йому ще вдавалося почати читати молитву.

Але прогнати Ірину так не вдалося.

Коли він нарешті усвідомив, що примара не нападає та не утримує, чоловік рвучко підскочив. Він  заверещав щось про «панянку в червоному, яка прийшла по його душу» — і дав такого дьору в бік сусідньої вулиці, що й чемпіон зі спринту міг би позаздрити.

Ірина, збита з пантелику, повернулася до Аріса.

— Він що, прийняв мене за паразитичну тінь?

Сидячи в машині поруч з Ейнаром та його напарниками, ледь не пирснула від сміху. Хоча чоловіка було щиро шкода. Зараз добіжить додому, почне збирати речі й втече світ за очі, але уся ситуація була трохи комічною.

— І де ви тільки знайшли їх? – похитав головою Ігор, маючи на увазі Аріса та Ірину.

Ейн гмикнув.

— Там, де знайшли, — таких уже не лишилось.

— Хто б сумнівався.

Минула ще хвилина. Друга. Десять.
Засідка все більше скидалася на абсолютно порожній задум.

Аріс зітхнув уже утретє, збираючись знову взятися за старе, а саме бурчати щось на кшталт “та хай її чорти заберуть”, коли з тіні вулиці виринула молода дівчина.  В чорній куртці, великі навушники на голові, сумка через плече. Виглядала цілком звичайною.

— Спробуймо пришвидшити події? — голос Аріса прозвучав більш енергійно. І, перш ніж ми встигли зрозуміти, що він задумав, сам собі відповів: — На цю наживку вона точно клюне!

Він пройшов кілька кроків назустріч дівчині та, перегородивши їй шлях, нахабно кинув:

— Привіт, красуне! Може, прогуляємось? Ніч така… романтична.

Дівчина здригнулася, різко підняла погляд. У її очах одним кадром промайнули змішані емоції: страх, обурення, бажання врізати й просто втекти. А ще зрозуміла, що Арісу точно зараз прилетить.

І, мабуть, не лише я це усвідомила.

— Слухай, герою, – Олег нахилився ближче до телефону, де все ще був увімкнений гучний зв'язок. — Не роби нічого без нашого дозволу! Ану швидко вмикай задній хід!

Та його грубо проігнорували. Аріс впевнено продовжував реалізовувати свій "блискучий" план «причепитися до дівчини посеред ночі».

— Та я з хорошими намірами! Сходимо...

Закінчити йому не дав балончик, яким дівчина пшикнула йому просто в обличчя! Отак демон не лише поплатився за самодіяльність, а ще й дізнався про засоби для самозахисту на практиці.

— Аааа! Що ти зробила? Ти що, відьма?! — Аріс заверещав так, ніби його святою водую окропили. Він відскочив і притиснув руки до очей. На екрані все було змазано, камеру затирала тканина куртки.  

— Відвали, маніяк! — крикнула вона і щодуху побігла геть.

— Ох, все пече… Я не бачу нічого! Чорт забирай, що зі мною? Я знову в пеклі?

Аріс стояв, схопившись за обличчя. Він знову згадав дівчину, яка тільки-но втекла і почав лаятися усіма можливими словами. Ейнар кинув у мій бік короткий погляд, наче тим самим кажучи, що нецензурна лайка не для моїх вух, і швидко вимкнув гучний зв’язок. Я бачила, що він ледь стримується, аби не скинути дзвінок повністю.

— Дарма я покладав на нього якісь надії, – в голосі Ейна чутно холодне роздратування. — Можливо, в дзеркалі він був поганцем, але тут справжній дурень!

— В дзеркалі?

Питання Ігоря змушує чаклуна зрозуміти свою помилку. Для команди було логічно вважати, що потраплянці з дзеркала — просто люди з його світу. А розповідати усю правду ризиковано.

Тим часом з телефону долинали відчайдушні крики Аріса, який вимагав негайно його забрати. Ейн робить глибокий вдих та загалом має дуже втомлений вигляд, а потім замість пояснення кидає стихійнику просте:

— Довго розповідати.

— Ну, як скажеш. — З тихим гмиканням Ігор знизує плечима та питає, чи їхати нам забирати Аріса.

— А що ще робити? На такого ідіота тінь не клюне!

Слова Олега викликають у мене слабкий смішок, який обривається миттєво. На екрані ноутбука все ще змазана картинка, та все ж мені вдається помітити щось у тіні від великого дерева.