6

 – Що читаєш? – з цікавістю запитала, тихенько підкравшись до Ейнара і зазирнувши йому за плече. На екрані ноутбука серед тексту помітила слова "Червоний Капелюшок" і брови самі поповзли вгору. – Чого це тебе казки потягло читати? У дитинство впав?

Він повільно відкинувся на спинку крісла, і колесики тихо прокотилися по підлозі.
– Не я. А одна леді в капелюшку.

Він почав розповідати про нове завдання для групи зачистки й про те, до чого тут узагалі Червоний Капелюшок.  Тьмяне холодне світло від ноутбука ковзало по його обличчю, підкреслюючи чітку лінію щелепи й блиск в темних очах. У кімнаті панувала напівтемрява, додаючи певної інтимної атмосфери.

— Я думала, ви одразу ж ловите нечисть і переходите до наступної справи,  — зауважила я, коли хлопець замовк.

Ейнар тихо розсміявся, потім узяв мене за зап’ястя і легким рухом потягнув ближче. Тепло його долоні відчувалося через тканину футболки. Я вмить почервоніла, але все ж не опиралася і за мить опинилася в нього на колінах. Його рука лягла мені на талію, допомагаючи утримати рівновагу, коли він знову під'їхав ближче до столу.

— Залежить від випадку та від самої істоти. — Пальці Ейнара ковзнули по тачпаду, і він закрив вкладку з казкою, а після цього на екрані з’явилося кілька зображень зі старими вирізками з газет. — Ця занадто довго накопичувала енергію. І, схоже, вміла добре ховатися.

Нахилилася ближче, аби мати змогу прочитати статті, в яких розповідали про смерть молодої дівчини. Побачивши дату, я повела бровою, не приховуючи своєї розгубленості.

— Минуло майже сімдесят років. Невже за цей час українські маги не спромоглися її зловити?

— Такі істоти не з тих, кого легко впіймати. Ми теж ламаємо голову над цим. До речі, — в його темних очах з’явився знайомий блиск, який завжди віщував мені втрату спокою.

Та на ділі все виявилося значно простіше. Мова йшла про моє навчання контролю над темрявою, яке ніхто не скасовував. Ейнар вважав, що я маю знати все, що й він сам. І цього разу, перед практичним заняттям він запросив мене на свій урок. Не можу сказати, що його пропозиція мене ощасливила. Його учням, мабуть, буде цікаво, хто я така і чому сиджу на уроці темної магії. А я не люблю привертати до себе багато уваги.

Та коли я зізналася у своїх страхах і побоюваннях, Ейнар лише усміхнувся й залишив легкий поцілунок на моїй щоці.

— Ксеніє, мила, я ніколи б не подумав, що підлітки налякають тебе більше, ніж демони.

— Не те щоб лякають... — я замовкла, намагаючись підібрати слова. — Невже ти ніколи не відчував тривоги, коли раптом усі навколо дивляться на тебе?

— Мене змалечку вчили, що я — нащадок двох величних родів і народився під щасливою зіркою. Куди б я не пішов, увагу привертав завжди. Дискомфорту з цього приводу ніколи не відчував. Скоріше, мені навіть подобалося.

— Мені б твою впевненість...

— Нічого, з часом я навчу тебе. Тим паче, чого боятися поруч зі мною? Діти не посміють зробити щось погане.

Він сказав це таким тоном, наче якщо вони й задумають якусь капость — їм точно буде непереливки.
***

Я не могла заходити в школу самостійно.

Ні, точніше — я не могла зайти саме в магічну школу. Бо якщо звичайна людина прийде за цією адресою, то потрапить у звичайний навчальний заклад. Але маги вливають трохи магії, відкриваючи вхідні двері, — і автоматично переходять у зовсім інший світ…або, вимір?

Ну, я просто не знаю, як це точно назвати, враховуючи, що дві школи існують в одному місці одночасно.

У будь–якому випадку, мене зустрів Ейнар біля входу, і ми швидко пройшли всередину, і щойно двері зачинилися за нашими спинами, зовнішній світ немов розчинився. Жодна людина, навіть якщо раптом побачила нас пару секунд тому, не згадає і не зрозуміє, куди ми поділися.

Раніше я бувала тут лише тоді, коли школа була порожньою. А тепер коридорами ходили діти різного віку, довкола стояв галас. Можна було б сказати, що все як у звичайній школі… якби не одне «але»: діти чаклували. Вони не робили нічого небезпечного і, здається, просто готувалися до уроків, повторюючи заклинання. Мабуть, це було щось на кшталт домашнього завдання.

На мене ніхто не звертав уваги. Ще вчора ввечері Ейнар зробив щось із моєю аурою, сказавши, що тепер ніхто не зможе визначити — людина я чи маг.

У кабінет Ейнара я заходила, не знаючи чого очікувати. В школі був сучасний дизайн, який поєднувався з різними магічними артефактами. Навіть двері сюди були не прості — сенсорні, реагували не на відбитки пальців, а на ауру. Якщо у дітей немає уроку з темної магії, або в них немає дозволу вчителя, то всередину вони не потраплять — хоч лобом у двері бийся.

Але викладали темну магію в досить просторній кімнаті. Уздовж стіни, позаду рядів з парт, стояли металеві шафи, частково закриті магічними замками, у деяких крізь скло поблискували темні кристали та дивні скляні колби з густою рідиною. В останніх ще й ніби щось ворушилося.
Пересмикнувши плечима, ковзнула поглядом далі.

На столі був ідеальний порядок і мінімальна кількість речей: ноутбук та ручка з журналом. Поруч був відсунутий стілець. Все наче казало, що ще пару хвилин тому Ейнар тут сидів і працював.

Також за партами вже сиділо більше половини учнів, вони переговорювалися між собою, сміялися, але я не встигла їх як слід роздивитися, як раптом почула радісний вереск:

— Ксюшо!

Назустріч мені вибігла усміхнена Еліна. Її покарання, схоже, вже закінчилося. На мій запитальний погляд Ейнар лише знизав плечима. Ну так, мабуть, він ненавидить працювати з документами значно більше, ніж терпіти її косяки.

— Привіт, — кивнула я, і в ту ж мить мене вже обіймали.

— Нарешті я побачила хоч одну нормальну людину, — проскиглила вона, відсторонившись.

Щодо «звичайної людини»  вона помилилася. Таких тут не було.

— І того, хто не буде погрожувати розвіяти мене, — прошепотіла вона собі під ніс.
Судячи з розгніваного погляду в бік Ейнара, погрожував саме він.